Розділ «Частина друга»

Воістину, я відібрав у вас чи не сотню слів, якими найлюбіше бавились ваші чесноти; і ви гніваєтесь на мене, немов діти.

Діти гралися біля моря,— та набігла хвиля і забрала їхні іграшки в глибочінь: тепер плачуть вони.

Одначе та сама хвиля принесе їм нові іграшки й розсипле перед ними нові барвисті мушлі!

Діти втішаться; як вони, гак і ви, друзі, матимете свою втіху — нові барвисті мушлі!

Так казав Заратустра.

ПРО ПОТОЛОЧ

Життя — це джерело втіхи, але там, де п'є потолоч, всі криниці отруєні.

Усе чисте миле мені; та я не можу дивитись на вищирені пики й на спрагу нечистих.

Вони зазирають у криниці: і ось із глибини мені відблискує їхня осоружна посмішка.

Священну воду вони отруїли хіттю; а звучи радістю свої брудні мрії, отруїли також і мову.

Здригається полум'я, коли вони підносять до нього свої вогкі серця; сам дух кипить і парує, коли потолоч підступає до вогню.

Солодкавим і розм'яклим стає плід у їхній руці; від їхнього погляду хиріє і всихає плодове дерево.

Чимало з тих, хто відцурався життя, насправді тільки відвернувся від потолочі: вони не хотіли ділити з нею ні криниць, ні вогню, ні плодів.

Чимало з тих, хто подавсь у пустелю й страждав від спраги разом із хижими звірами, не хотів лише сидіти біля діжки з водою разом із брудними погоничами верблюдів.

Чимало з тих, хто падав руїною і градом на родючі ниви, хотів лише наступити ногою на горло потолочі і заткати їй пельку.

Розуміння, що самому життю потрібні ворожнеча, і смерть, і мученицькі хрести,— це не той шматок, котрий найчастіше застрягав мені в горлі.

Просто часом я майже давився таким своїм запитанням: як? Невже для життя потрібна й потолоч?

Невже потрібні отруєні криниці, чадні багаття, спаскуджені мрії та хробаки в живодайному хлібі?

Не зненависть моя, а огида зголодніло пожирала моє життя! Ох, часто я стомлювався духом, коли потолоч навіть видавалась мені дотепною!

І до владарів повернувся я плечима, побачивши, що