Розділ «Частина перша Переднє слово Заратустри»

«Ти диви, який тепер світ довершений!» — так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.

І коритися повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня — то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.

А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує,— жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.

Тоді озвалася до мене стара:

— Багато люб'язного сказав Заратустра, а надто для тих, хто для цього ще молодий.

Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе-таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?

А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!

Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме ця невеличка істина.

— Дай мені, жінко, свою невеличку істину! — попросив я.

І стара промовила так:

— Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!

Так казав Заратустра.

ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС

Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подивився на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулася і хотіла втекти.

— Постривай,— сказав Заратустра,— я ще тобі не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.

— Коротка вже в тебе дорога,— сумно озвалася змія.— Моя отрута вбиває.

Заратустра всміхнувся.

— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він.— Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.

Тоді змія знову припала до його шиї й зализала рану.

Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали: