Розділ «Арістос»

36 Переконайте людину, що вона має тільки це життя, і вона зробить те, що робить більшість із нас збудниками, в яких живе. Це можуть бути не найбажаніші будинки, які лиш можна уявити; ми можемо прагнути, щоб вони були більшими, красивішими, новішими, старішими, але визнаємо, що це дім, у якому маємо жити зараз, і робимо все можливе, щоб він став найзатишнішим. Я не тимчасовий наймач, не випадковий мешканець у своєму теперішньому житті. Воно — мій дім, і це єдиний дім, яким я будь-коли володітиму. Я маю тільки це.

Міф про душу

37 Коли я був малим, моя бабуся-корнуоллка казала мені, що маленькі білосніжні раковини каракатиць, які я іноді знаходив у викинутому на берег смітті, — то душі потонулих моряків; і якийсь такий конкретний образ із багатовікових народних вірувань залишився у нас назавжди, хоч ми й знаємо те, що я зрозумів про залишки каракатиць: зрештою вони жовтіють і розсипаються на порох.

38 Людина змушена була визнати, що її тіло не може пережити смерть. Тоді вона бере найнедоступнішу і найтаємничішу його частину, мозок, і заявляє, що деякі функції останнього долають смерть.

39 Немає жодної думки, жодного відчуття, жодної свідомості, жодного усвідомлення свідомості, які б не можна було звести до електрохімічних явищ у мозку. «Я маю безсмертну і нематеріальну душу» — це думка чи твердження; це також запис діяльності певних клітин іншими клітинами.

40 Машина такої ж складності, як людський мозок, теж могла б розвинути свідомість, совість і «душу». Вона отримувала б насолоду від того, що існує у формі такої складної машини; вона породила б метафізичні міфи про себе. Все, що є, має певну будову, і тому воно піддається руйнуванню: не магічне, не «надприродне», не «духовне».

41 Машини складаються з речовини «мертвої», мозки — з речовини «живої». Але межа між «мертвим» і «живим» розмита. Неможливо сконструювати машину такої ж складності, як мозок, з «мертвої» речовини, але частково складність мозку (як доводить фактична неможливість сконструювати його) полягає в тому, що його механізми — з живої речовини. Наша неспроможність створити механічний мозок, що був би зовсім як людський, показує нашу наукову і технологічну недостатність, та аж ніяк не реальну принципову відмінність між машиною і мозком, механічними функціями і, припустимо, «духовними» думками.

42 Що виживає після смерті, то це гниючі зупинені машини. Свідомість — це дзеркало, що відбиває дзеркало, що відбиває дзеркало: будь-яка річ, яку вносять у цю кімнату, може відбиватись нескінченно, як і її відображення. Коли ж кімната зруйнована, то немає вже нічого — ні дзеркал, ні відображень.

43 Міф відокремленої свідомості частково виникає через довільний спосіб використання «я». «Я» стає об’єктом — третьою річчю. Ми постійно в ситуаціях, де почуваємо себе невідповідними і думаємо або «Це не моя вина, оскільки я не та людина, якою хотів би бути», або «Це моя вина». Згадані самокритичні висловлювання і виправдання дарують нам ілюзію об’єктивності, здатності судити самих себе. Тому ми вигадуємо річ, яка судить, відокремлену «душу». Але «душа» — не більше, ніж здатність спостерігати, згадувати і порівнювати, створювати і зберігати ідеали поведінки. Це механізм, а не ектоплазма, людський мозок, а не Святий Дух.

44 Життя — це ціна, яку ми платимо за смерть, а не навпаки. Чим гірше наше життя, тим дорожче ми платимо, і чим краще — тим дешевше. Еволюція — це зростання досвіду, інтелекту, знань; дане зростання породжує моменти прозріння, моменти, коли ми глибше бачимо наміри, правильніше оцінюємо причини, краще передбачаємо наслідки. Саме зараз у нас велике прозріння: життя після смерті немає. Незабаром це буде таким же очевидним для кожного, як зараз, коли я пишу, очевидно для мене, що в наступній кімнаті нікого немає. Правда, я не можу довести абсолютно, що там нікого немає, не заходячи до тієї кімнати, але все непрямо свідчить на користь моєї віри. Смерть — кімната, яка завжди порожня.

45 Пов’язані між собою великі міфи про загробне життя і безсмертну душу служили своїй меті: стояли між нами і реальністю. Але їхній відхід змінить усе. Повинен змінити.

Ізоляція

46 Старі релігії і філософії були для людини притулком у світі, який її наукове і технологічне невігластво робили жорстоким. Ніколи не пробуй пройти мимо нас, твердили вони постійно, бо за нами нема нічого, крім страждання і жаху.

47 Надворі холодно і порожньо, каже мати — але колись же дитина вийде надвір. Цей вік якраз і є нашим першим днем надворі, і ми почуваємо себе самотніми: більш вільними і більш самотніми.

48 Самотнішими нас примушують відчувати себе наші стереотипізуючі суспільства. Вони штампують до нас маски й ізолюють від себе справжніх. Ми живемо у двох світах: у старому затишному людиноцентричному світі абсолютів і в суворому реальному світі відносностей.

Останнє, реальність відносності, жахає, ізолює і робить усіх нас карликами.

49 Більший соціальний захист може — як це не парадоксально — лише посилити ізоляцію. Чим більше суспільство втручається, наглядає і грає доброго самарянина, тим непотрібнішим і самотнішим стає потайливий індивід.

50 Дедалі більше ми усвідомлюєм, які далекі ми від тих, ким би хотіли бути. Дедалі менше віримо, що людина може бути якоюсь іншою, аніж та, якою вона є за народженнням та умовами життя. Чим більше наука розкриває нашу механічну природу, тим далі переслідувана «вільна» людина, Робін Гуд у кожному з нас, відступає в хащі власного розуму.

51 Проте всі ці самотності — частина нашого дорослішання, нашого першого самостійного виходу, нашої свободи. Дитина захищена від такого страху і самотності удавано люб’язним і простим міражем, зведеним довкола неї. Вона виростає і виходить в самотність, в реальність і там вибудовує більш дієвий захист від своєї ізоляції з допомогою кохання, дружби і товариськості.

52 Знову байдужий процес безмежності, як здається на перший погляд, ловить нас у глухому куті. Але ми в полоні тільки у нашої власної дурості і слабкості. Як утекти — ясно.