Розділ «Арістос»

13 Віра в загробне життя — до певної міри страусяча спроба обдурити немо.

14 Новий рай — це вхід після смерті в той світ незабутих мертвих, де продовжують блукати живі. Людина отримувала доступ до старого раю добрими ділами або божою милістю, але доступ до нового раю вона отримує просто ділами — добрими чи поганими, — які запам’ятаються. В новому раю обранцями є люди відомі, найуславленіші, найвидатніші в своєму роді — в чому б це не виявлялося.

15 Два основні способи здобути перемогу над немо: я можу пристосуватись і я можу конфліктувати. Якщо я пристосовуюсь до суспільства, в якому живу, то використовую умовну символіку статусу, щоб довести, що я хтось. Одна уніформа засвідчує, що я щасливчик, інша приховує, що я невдаха. Привабливість уніформи ще й у тому, що вона ставить людину в ситуацію, в якій частину вини завжди можна звалити на групу. Уніформа урівнює всіх, хто її одягає: вони невдатливі усі разом. Якщо ж приходить успіх, всі вони поділяють його.

16 Я можу протидіяти своєму немо конфліктуючи, обираючи власний особливий стиль життя. Я вибудовую ретельно продуману унікальну persona, кидаю виклик масі. Я людина богеми, денді, аутсайдер, хіпі.

17 Сучасне мистецтво у значній мірі обумовпене тиском немо. Перед нами відчайдушні пошуки унікального стилю, от тільки занадто часто ці пошуки ведуться ціною змісту. Ґеній задовольняє обидві вимоги, але більшість менш обдарованих сучасних митців стали жертвою своєї власної «торгової марки». Цим пояснюється ненормальне множення в нашому столітті стилів і технік, а також згадане вельми характерне поєднання екзотичності подачі з банальністю теми. Колись митці збігались до центру, тепер вони розлітаються на периферію. Наслідком цього є наше нове рококо.

18 Це можна назвати позитивним шкідливим впливом немо на мистецтво, але є також негативний шкідливий вплив. Довкола кожного твору чи митця, яких відчули справді «творчими», виростають «джунглі» пастиша — це вбивання немо.

19 Все романтичне і постромантичне мистецтво переповнене страхом перед немо, втечею індивіда від будь-якої загрози його індивідуальності. Спокій класичних статуй, класичної архітектури, класичної поезії, можливо, здається величним, але безмежно далеким; класичне мистецтво, якщо воно не Геніальне, здається нам прісним, блідим і одноманітно знеособленим.

20 В той же час велике мистецтво ніколи не було для більшості таким легкодоступним. Найкраще існує всюди. Чим меншими ми себе почуваємо, тим менша у нас здібність творити. Ось чому ми намагаємося втекти крізь поверхові нові стилі, поверхові нові манери, кидаючись до першого-ліпшого виходу, немов охоплені панікою діти в палаючому будинку.

21 Ми живемо у вік недовговічних товарів. До виробництва таких товарів причетна більшість із нас. Мало хто зараз виробляє речі, які проіснують довше наступних п’яти років, не кажучи вже про ціле життя. Ми — ланка у ланцюжку. Нас тиранить немо.

22 Коли населення зростає, люди, які, на перший погляд, перемогли немо, отримують визнання — цілком незалежно від їхньої людської вартості.

23 Освальд убив Президента Кеннеді, щоб убити свого справжнього ворога: власне немо. Він був людиною не сліпою до дійсності, а надчутливою до неї. До вбивства його привела саме така отруйлива несправедливість і певного суспільства, і всього процесу. Анархісти кінця дев’ятнадцятого століття раз по раз заявляли: вони вбивали, щоб дорівнятися до убитих. Один із них сказав: «Тепер мене пам’ятатимуть доти, доки і його.»

24 3 цієї ж причини німці дозволили Гітлеру панувати над ними. Раси і країни, подібно до індивідів, можуть втрачати відчуття власної важливості, значимості. Великий диктатор подібний до уніформи: всім, хто під його владою, він дає ілюзію, що немо переможене.

25 На менш згубному рівні ми бачимо це в масовому захопленні прославленими і успішливими: кінозірками, «особистостями», «знаменитостями», в популярності журнальних пліток, у культі фотопортретів красунь, дешевих біографій, у наслідуванні манер і стилів життя, які поширюються жіночими журналами. Ми бачимо його в тій увазі, якою щедро оточуємо кожну крикливу посередність, кожен успіх-одноденку. Не тільки Голлівуд розглядає кожну випущену ним річ як «велику»: обманної величі хоче публіка.

26 Немо найсильніше у найрозвиненіших і найосвіченіших, найслабше — у найпримітивніших і неосвічених. Отже, зрозуміло, що його могутність може тільки зростати, і не лише з досягненням вищого загальноосвітнього рівня, а й зі збільшенням світового населення. Нудьга і заздрість також зростатимуть у тій мірі, в якій інформація ставатиме дедалі доступнішою, а умови для дозвілля — сприятливішими. Вступають у гру страшні ланцюгові реакції: чим більше індивідів, тим меншим індивідом почувається кожен із них; чим ясніше вони бачать несправедливість і нерівність, тим, здається, безпомічнішими стають; чим більше їм відомо, тим більш відомими вони хочуть стати; і чим більше вони хочуть стати відомими, тим менш вірогідно, що стануть.

27 Коли стає дедалі важче перемагати немо, притягуючи увагу зовнішнього світу, ми все більше звертаємось до маленького світу особистості, в якому живемо: до друзів, родичів, сусідів, колег». Якщо ми можемо перемогти немо тут, то це вже, принаймні, хоч щось; так виникає поширена одержимість споживацтвом, прагнення бути не гіршим від інших, доведення власної переваги, якою б абсурдною і скромною вона не була, в гольф-клубі, у знанні італійської кухні, у вирощуванні троянд. Так виникають і наша манія авантюр в усіх її формах, і навіть наше захоплення тим, що прекрасне саме по собі, як, наприклад, вища платня і здоровіші та освіченіші діти.

28 Але найбільш звичне укриття від немо — шлюб, родина, дім. Діти, наше продовження по крові, — то справжнє страхування життя. Проте у цій ситуації немо здатне ввести в оману. Воно може примусити індивіда грати вдома ту роль, яку він — чи вона — не може грати на людях, а тільки в світі мрій. Потенційний диктатор стає домашнім диктатором: його запам’ятають у цьому помешканні. Воно може примусити батьків бути тиранами, а чоловіка чи жінку — невірними. Немає більш звичної втечі від немо, ніж в заборонену постіль.

29 У своєму загалі чоловіки й жінки живуть у ядушливому смоґу переконань, нав’язаних їм суспільством. Вони втрачають всю незалежність суджень і всю свободу дій. Вони дедалі більше бачать себе частинами машини, які обмежені спеціальними функціями, і не мають ні потреби, ні права в економічній структурі суспільства виконувати будь-яку іншу роль, крім своєї. Громадянські почуття атрофовані. Запобігати злочинам — справа поліції, а не ваша чи моя; керувати містом — справа члена міської ради, а не ваша чи моя; боротися за свої права — справа знедоленого, а не ваша чи моя. Отже, в містах живе дедалі більше людей, проте дедалі менше громадян. Те, що починалося в передмістях, сягає самого серця міста.

Політичне немо

30 Атрофія громадянських почуттів — один з найбільш вражаючих суспільних феноменів нашого віку. Людина — істота політична, і дана атрофія викликана тим фактом, що якого успіху ми не досягали б на інших ділянках боротьби з немо, в політичній машині майже всі ми — тільки безпомічні шестерні.

31 Ми зовсім не маємо політичної влади. Це не новий стан справ, а квазіекзистенціалістське усвідомлення того, що такий стан існує.