Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

ТУТ І ТЕПЕР — МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Буття існує лише тут і тепер (hic et nunc). Володіння здійснюється в часі — минулому, теперішньому або май­бутньому.

При орієнтації на володіння ми прикуті до того, що нагромадили в минулому, — це гроші, земля, слава, соці­альне становище, знання, діти, спогади. Ми думаємо про минувшину і наші почуття — це спомини про минулі по­чуття (або про те, що ними здається). (У цьому криється сутність сентиментальності.) Ми є минулим і можемо ска­зати: «Я — це те, чим я був».

Майбутнє — це передчуття того, що стане минулим. Ті, хто має установку на володіння, сприймають його як минуле, що висловлюється в такий спосіб: «У нього (неї) є майбутнє». Мається на увазі, що ця людина володітиме багатьма речами, хоч зараз їх у неї нема. Слоган з рекла­ми компанії Форда «В майбутньому на вас чекає „Форд“» обіцяє, що ви матимете авто. Точнісінько так під час де­яких оборудок продаються і купуються «майбутні товари». Фундаментальні засади володіння лишаються ті ж самі, незалежно від того, оперуємо ми минулим чи майбутнім.

Теперішнє — це точка, в якій минуле зустрічається з майбутнім, це станція, що з'єднує їх на межі двох часів, і якісно вона нічим не різниться.

Що ж до буття, воно необов'язково існує поза часом, але час не домінує над ним. Художник має справу з фар­бами, пензлями й полотном; скульптор працює з каменем і різцем; але поза межами часу лишається і сам творчий акт, і «образ» того, що кожен з них має намір створити. Це спалах або низка спалахів, але в такому «видінні» немає відчуття часу. Те ж саме стосується й мислителів. Запис думок забирає час, але творче осягнення їх — це позача­совий акт. І це властиво кожному прояву буття. Пережи­вання любові, радості, розуміння істини відбувається не в часі, а тут і тепер. Оце «тут і тепер» є вічністю, або поза­часовим виміром. Однак вічність не можна визначити як нескінченно тривалий час, хоча саме таке хибне уявлення є досить поширеним.

Кажучи про ставлення до минулого, слід зробити одне важливе зауваження. Наші посилання на минуле вті­люються у форму спогадів, роздумів про нього; за такого способу «володіння» минулим воно мертве. Однак минуле можна повернути до життя. Якусь подію з нашого минуло­го можна пережити так само жваво й емоційно, ніби вона відбувається тут і тепер; ніби можна відтворити минуле, оживити його (тобто воскресити померле символічним способом). І тією мірою, якою ми робимо це, минуле пере­стає бути минулим; воно стає подією, що відбувається тут і тепер.

Майбутнє теж може сприйматися так, ніби воно має місце тут і зараз. Це відбувається, коли якусь майбутню подію ми передбачаємо з такою точністю, що вона почи­нає належати майбутньому лиш «об'єктивно», тобто як зо­внішній факт, але не суб'єктивно, тобто не в нашому вну­трішньому досвіді. Такою є природа справжньої утопічної думки (на відміну від утопічних мрій); таким є підґрунтя іс­тинної віри, яка не потребує зовнішньої реалізації «в май­бутньому», щоб переживання стало реальністю.

Поняття минулого, теперішнього і майбутнього, тоб­то часу, увійшли в наше життя, бо вони відбивають пара­метри фізичного існування: обмежену тривалість нашого життя, необхідність постійно дбати про свій організм, при­роду фізичного світу, з якого ми черпаємо все, що потріб­но для підтримання життя. Ми не можемо жити у вічності, смертні не в змозі ігнорувати час чи бути йому непідвлад­ними. Ритмічна зміна дня і ночі, сну і бадьорості, дорослі­шання і старіння, потреба підтримувати себе роботою і за­хищати себе — всі ці чинники змушують нас рахуватися з часом, якщо ми бажаємо жити, а наш організм змушує нас цього бажати. Але одна річ — рахуватися з часом, а інша — підкорятися йому. Якщо в житті переважає прин­цип буття, то ми поважаємо час, однак не коримося йому. Якщо ж превалює принцип володіння, ця повага перетво­рюється на підкорення, адже в такому випадку речами є не лише речі, а й усе живе. Час починає владарювати над нами. Принцип буття скидає час із престолу; він перестає бути ідолом, який підпорядковує собі наше життя.

В індустріальному суспільстві влада часу безмежна. Нинішній спосіб виробництва потребує «хронометрувати» кожну дію, а тому не лише робота на нескінченному кон­веєрі, а й загалом більшість видів нашої діяльності підпо­рядковуються чиннику часу. До того ж час — це не лише час, «час — гроші». Машина має бути використана мак­симально, і тому вона нав'язує робітнику свій ритм.

Час панує над нами саме через машину. Лише у віль­ний від роботи час є видимість якогось вибору. Але ми за­звичай організовуємо своє дозвілля так само, як і працю, або повстаємо проти тиранії часу, віддаючись абсолютним лінощам. Однак неробство, — якщо непокору часові не вважати ділом, — лише ілюзія свободи, насправді це всьо­го лиш умовне визволення із в'язниці часу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: НОВА ЛЮДИНА І НОВЕ СУСПІЛЬСТВО

VII. РЕЛІГІЯ, ХАРАКТЕР І СУСПІЛЬСТВО

У цьому розділі розглянуто тезу щодо взаємодії соці­альних змін і змін соціального характеру, а також тезу, що «релігійні» імпульси надають людям енергію, потрібну для здійснення докорінних соціальних перетворень. Відповід­но, пропонується висновок, що нове суспільство можна збудувати лише в тому випадку, якщо в людському серці відбудуться глибокі зміни, тобто наявний об'єкт поклонін­ня буде замінено на новий[21].

Основи соціального характеру

Вихідною точкою для наступних міркувань є твер­дження про взаємозалежність між характером пересічного індивіда та соціально-економічною структурою суспільства, до якого він належить. Взаємозв'язок індивідуальної психіч­ної сфери із соціально-економічною структурою я називаю соціальним характером (раніше, в 1932 році, я використав для позначення цього феномену вислів «лібідозна структура суспільства»). Соціально-економічні структури впливають на соціальний характер членів суспільства таким чином, що їм хочеться робити те, що вони мусять робити. У свою чергу, соціальний характер справляє вплив на соціоструктуру суспільства, діючи при цьому або як цемент, який на­дає їй ще більшої стабільності, або, за певних обставин, як динаміт, здатний будь якої миті підірвати її.

Взаємовідносини між соціальним характером та соціоструктурою ніколи не бувають статичними, бо процес розвитку обох елементів безконечний. Зміна одного з чин­ників спричиняє зміну іншого. Чимало революціонерів вва­жають, що спочатку треба радикально змінити політичну та економічну структуру, а вже згодом, на наступному ета­пі, неодмінно зміниться і людська свідомість, отже, як буде створено нове суспільство, то майже автоматично виникне і нова Людина, Вони не розуміють, що нова еліта, мотиво­вана так само, як і попередня, прагнутиме відтворити умо­ви колишнього суспільства в нових соціально-економічних інституціях, що виникнуть у революційний період; що пере­мога революції обернеться її поразкою як революції, хоча, можливо, і не як історичної фази розвитку суспільства, що проклала шлях до нової соціально-економічної структури і зупинилася у своєму бурхливому розвитку. Хрестоматійни­ми прикладами є Французька революція і революція в Росії. Знаменно, що Ленін, який не визнавав, що вдача револю­ціонера може істотно вплинути на здійснення ним револю­ційних перетворень, рішуче змінив свою думку в останній рік життя, коли виразно побачив негативні риси характеру Сталіна, і тому рекомендував у заповіті не робити Сталіна його наступником.

Протилежну позицію посідають ті, хто запевняє, що спочатку треба змінити природу людини — її свідомість, цінності, характер, — а вже потім будувати справді люд­ське суспільство. Історія людства свідчить, що й вони помиляються. Зміни психіки людини завжди лишалися атрибутом приватної сфери і або приводили до створення вкрай обмежених оаз нової свідомості, або ж виявляли­ся неефективними, оскільки проповідь духовних ціннос­тей супроводжувалась на практиці реалізацією цінностей, прямо протилежних.

Соціальний характер і «релігійні» потреби

Соціальний характер має ще одну визначну функ­цію, крім функції задоволення потреб суспільства в пев­ному типі характеру і зумовлених цим характером потреб індивіда. Він покликаний задовольняти внутрішні, власти­ві людині, релігійні потреби. Слово «релігія» використову­ється тут не для позначення системи, що обов'язково має справу з поняттям Бога або з ідолами чи просто сприй­мається як релігія, а для позначення системи поглядів і дій, якої дотримується певна група людей і яка є схемою орієнтації для індивіда та об'єктом його поклоніння. У та­кому широкому значенні слова жодна культура минулого чи сьогодення, та, вочевидь, і майбутнього, не може роз­глядатися як така, що не містить у собі релігії.