Усе, що сказано про війни між народами, тією ж мірою стосується й класових битв. Боротьба між класами, особливо між експлуататорами і пригнобленими, завжди була у суспільствах, заснованих на принципах володіння. Лише там, де не було експлуатації, не було й класової боротьби. Та навіть у найбагатшому суспільстві, що існує за принципом володіння, не може не бути класів. Як уже зазначалося раніше, нічим не обмежені бажання не в змозі задовольнити й найрозвинутіше виробництво., якщо воно матиме справу з прагненням кожного мати більше, ніж у сусіда. Зрозуміло, що сильніші, розумніші або ті, кому посприяли певні обставини, намагатимуться посісти привілейоване становище і використати у своїх інтересах слабших, вмовляючи їх або застосовуючи насильство; пригноблені класи намагатимуться повалити правлячі класи і так далі. Класова боротьба може з часом стати менш жорстокою, але вона не припиниться доти, доки жадібність живе в людському серці. Ідея безкласового суспільства в так званому соціалістичному світі надихається жадібністю; вона ілюзорна й небезпечна, так само як ідея тривалого миру серед захланних народів.
При орієнтації на буття приватна власність вартує не надто багато, не є значимою величиною, бо для того, щоб користуватися чимось або отримувати задоволення від чогось, не конче обов'язково володіти цим «чимось». При орієнтації на буття не одна людина, а мільйони здатні поділяти радість, яку може викликати один-єдиний об'єкт, — адже нема потреби володіти ним або бажати його, аби ним насолоджуватися. Це не лише дозволяє уникнути боротьби, а й створює умови для однієї з найглибших форм людського щастя — щастя спільної радості. Ніщо так не об'єднує людей (не обмежуючи водночас їхньої індивідуальності), як спільне захоплення людиною чи спільна любов до неї, насолода одним і тим же музичним твором, картиною чи будь-яким символом, спільність ідей, дотримання одних і тих самих ритуалів і, врешті-решт, як спільне горе. Такі спільні переживання створюють і підтримують живі взаємини між двома індивідами; на них базуються всі великі релігійні, політичні і філософські рухи. Звичайно, все це справедливо лише в тому разі, якщо наші любов і захоплення щирі й непідробні. Коли релігійні й політичні рухи знеструмлюються і заклякають, коли бюрократія починає керувати людьми, вдаючись до погроз і доган, тоді спільна радість зникає.
І хоча природа створила ніби прототип — а може, символ — спільної насолоди, а саме статевий акт, насправді він далеко не завжди стає взаємною насолодою. Часто партнери настільки нарцисичні й поглинуті собою і такою мірою орієнтовані на володіння, що можна говорити лише про синхронну, а не спільну насолоду.
Між тим природа пропонує нам і менш сумнівний символ відмінності між володінням та буттям. Ерекція статевого члена суто функціональна. Чоловік не має ерекції ніби власності чи постійної властивості (можна лише здогадуватися, скільки чоловіків бажали б, аби це було саме так). Статевий член перебуває у стані ерекції доти, доки чоловік відчуває збудження й бажання. І якщо якась причина заважає відчувати збудження, то чоловік не має нічого. Ерекцію, на відміну від усіх інших видів поведінки, неможливо ні підробити, ні зобразити. Один з найвидатніших, хоча й маловідомий психоаналітик Георг Гроддек говорив, що кожен чоловік доконечно є чоловіком лиш протягом кількох хвилин, решту ж часу він хлопчик. Звісно, Гроддек не мав на увазі, що чоловік стає хлоп'ям у всіх інших проявах свого життя, а лише в тому єдиному аспекті, який для багатьох чоловіків є доказом його приналежності до чоловічої статі (див. мою працю «Секс і характер» [39]).
РАДІСТЬ — ЗАДОВОЛЕННЯ
Життєва сила творить радість — так учив Мейстер Екхарт. Сучасний читач схильний, не вдаючись у деталі, сприйняти слово «радість» так, ніби Екхарт написав «задоволення». Між тим ці поняття помітно різняться, що набуває суттєвого значення при розгляді принципів буття й володіння. Зрозуміти цю відмінність зовсім нелегко, бо ми живемо у світі «безрадісних задоволень».
Що ж таке задоволення? Це слово вживається в різних значеннях, але в найбільш поширеному розумінні його слід визначити як задоволення якогось бажання, що не потребує зусиль (витрат життєвої сили). Таким задоволенням — і дуже сильним — може бути задоволення від успіху в товаристві або від виграшу в лотереї чи на перегонах; піднесений настрій, викликаний алкоголем чи наркотиками; стан трансу; звичайне сексуальне задоволення; задоволення від смачної і щедрої їжі; насолода від реалізації садистських нахилів, жадоби вбивства і знищення живого.
Аби стати багатим чи знаменитим, звісно ж, слід проявити певну активність, тобто ділову чіпкість; одного походження тут замало. Досягнувши мети, людина відчуватиме «хвилювання» і «глибоке задоволення», адже вона досягла «найвищої точки», якогось «піку». Але якого піку? Може, піку збудження, задоволення, екстазу чи розбещеності? Подібного стану можна досягти під впливом пристрастей, які хоча й не чужі людині, але все ж патологічні, бо вони не призводять до справді адекватного вирішення людських проблем. Такі пристрасті не ведуть людину в напрямку розвитку і вдосконалення, а навпаки, спричиняють її деградацію. Насолода радикальних гедоністів, вдоволення дедалі нових бажань, розваги, пропоновані сучасним суспільством, — усе це тією чи іншою мірою збуджує, але не приносить радості. А брак радості змушує шукати щораз нових, дедалі більш збуджуючих задоволень.
У цьому сенсі сучасне суспільство нагадує єврейську спільноту, якою вона була три тисячі років тому. Розкриваючи народові Ізраїлю сутність одного з найтяжчих його гріхів, Мойсей сказав: «За те, що не служив ти Господові, Богові своєму, у радості та в добрі серця, із рясноти всього» (Повторення Закону, XXVIII, 47). Творча діяльність супроводжується радістю. Це не «пікове переживання», яке виникає раптово і так само враз зникає, така радість являє собою емоційне «плато» — стан, супутній прояву найважливіших людських здібностей. Радість — це не хвилинне полум'я екстазу, це рівне палахкотіння буття.
Після того як було досягнуто піку задоволення, виникає почуття смутку — попри те, що ми відчували збудження, всередині нас не сталося жодних змін. Наші внутрішні сили не зросли. Просто відбулася спроба прорватися крізь нудьгу непродуктивної діяльності, на мить сконцентрувавши в єдиному пориві всю свою енергію, всі свої можливості, за винятком розуму й любові. Ми намагалися сягнути рівня надлюдини, так і не ставши людиною. Нібито й вдалося відчути миттєве торжество — аж тут враз надійшла черга гіркого суму: адже в людині не змінилося нічого. «Після злучення тварина сумна» («Post coitum animal triste est») — цей вислів стосується такого феномену, як секс без кохання, тобто досягнення «пікового переживання», граничного збудження, що хвилює і дарує насолоду, але раптом приходить неминуче розчарування, адже все скінчилося. У сексуальній сфері радість йюжлива лише тоді, коли фізична близькість є в той же час близькістю духовною, тобто любов'ю.
Можна передбачити, що радість посідатиме чільне місце в релігійних і філософських системах, які проголошують цінності буття. Буддизм, відкидаючи задоволення, стан нірвани розглядає як стан радості, що знаходить вияв у зображеннях і описах смерті Будди (я вельми вдячний покійному Д. Т. Судзукі, який вказав мені на це, звернувшись до відомого зображення смерті Будди).
Старий Заповіт і пізніша юдейська традиція застерігають від утіх, отримуваних людьми через вдоволення жадоби; а радість вважається тим станом, який має супроводжувати буття. Псалтир завершують п'ятнадцять псалмів, що становлять єдиний великий гімн радості, причому внутрішня динаміка псалмів передбачає страх і сум на початку, але радість і веселощі наприкінці[17]. Субота є днем радості, і радість переважатиме в настроях після пришестя Месії. У книгах пророків радість виражено в таких уривках: «Тоді дівчина тішитись буде в танку, і разом юнацтво та старші, — бо я оберну їхню жалобу на радість»[18] (Єремія, 31, 13) та «І ви в радості будете черпати воду зі спасенних джерел» (Ісайя, 12, 3). Бог називає Єрусалим «містом втіхи моєї» (Єремія, 49, 25).
Те ж саме підкреслюється і в Талмуді: «Радість, що випливає з міцви (виконання заповіді), — то єдиний шлях до духу святого» (Брахот, 31 а). Радощі вважаються настільки фундаментальною цінністю в талмудичному праві, що навіть тижнева жалоба по смерті найближчих родичів має бути перервана заради радісного святкування Суботи.
Хасидизм, заповідь якого «Служи Богу з радістю» було взято із псалмів, створив такий спосіб життя, де радість була одним із найсуттєвіших елементів. Смуток і пригнічений дух вважалися ознакою духовних блукань, якщо не відвертим гріхом.
Навіть сама назва Євангелія — Благовіст — свідчить про центральну роль веселощів і радості у християнській традиції. У Новому Заповіті радість є плодом відмови від володіння, тоді як смуток супроводжує кожного, хто чіпляється за власність (див., наприклад, Євангеліє від Матвія, XIII, 44; XIX, 22). Ісус багато разів підкреслював, що радість — це те почуття, яке супроводжує буття. В останній промові до апостолів Ісус так говорить про радість: «Це Я вам говорив, щоб радість Моя була у вас і щоб повна була ваша радість» (Євангеліє від Іоанна, XV, 11).
У вченні Мейстера Екхарта, як уже зазначалося, радості також надається великого значення. Його слова — чи не найбільш прекрасне й поетичне вираження ідеї щодо творчої сили сміху й радості: «Коли Бог усміхається в душі і душа у відповідь усміхається Богу, тоді зароджуються образи Трійці. Гіперболізуючи, можна сказати, що коли батько усміхається синові, а син у відповідь усміхається батькові, то ця усмішка породжує втіху, ця втіха породжує радість, ця радість породжує любов, а любов породжує образи (Трійці), одним з яких є Святий Дух» [26, с. 245].
Спіноза у своїй антропологічній етичній системі також відводить радості чільне місце. На його думку, радість супроводжує «перехід людини від меншої досконалості до більшої» ([103], 3, 2—3).
Твердження Спінози будуть повністю зрозумілими лише в тому випадку, якщо розглядати їх у контексті всієї його філософської системи. Щоб уникнути деградації, ми мусимо прагнути наблизитися «до зразка людського єства», а це означає, що ми маємо прагнути стати якомога вільнішими, розумнішими й активнішими. Ми мусимо стати тими, ким ми можемо бути. Це слід розуміти таким чином, що добро потенційно властиве нашій природі. Під добром Спіноза розуміє «все, стосовно чого ми певні, що воно становить для нас засіб, аби щораз більше й більше наближатися до зразка людської природи, накресленого для нас»; він розуміє на противагу цьому зло як «усе, що напевно перешкоджає нам наблизитися до такого зразка» [103, 4, передмова]. Радість — це добро; смуток (tristitia, що можна перекласти як «скорбота», «похмурість») — це зло. Радість є чеснотою, сум є гріхом.
Отже, радість — це те, що ми маємо відчувати у процесі наближення до мети стати самим собою.
гріх — прощенняУ класичних концептах юдейської та християнської теологій гріх ототожнюється з непокорою Божій волі. Це з усією очевидністю випливає з поширеного уявлення про первородний гріх як про непослух Адама. Щоправда, на відміну від християнської релігії, в юдаїзмі непокора Адама вважається не первородним гріхом, а лише першим гріхом, який зовсім необов'язково має бути успадкований усіма нащадками Адама.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мати чи бути?» автора Фромм Е.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ“ на сторінці 17. Приємного читання.