Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Виявляє помірний інтерес до іншої людини, здатний любити глибше — 40%

Має традиційні інтереси, добропорядний, орієнтова­ний на рольову поведінку — 41 %

Пасивний, нездатний любити, байдужий — 13%

Заперечує життя, черствий — 1%

100%

Серед опитаних людей не знайшлося жодного, кого можна було б охарактеризувати як «особистість, що спро­можна глибоко любити», хоча 5% становлять «щирі й палкі». Решті властиві помірні або традиційні інтереси, неспроможність любити або відкрите заперечення жит­тя — справді, приголомшлива картина емоційної недороз­виненості і тріумфу раціональності.

Наведеній загальній структурі характеру відповідає «кібернетична релігія» ринкового характеру. За фасадом агностицизму чи християнства криється відверто язич­ницька релігія, хоча люди й не усвідомлюють її як таку. Цю релігію дуже складно описати, бо такий опис можли­вий лише на основі того, що люди роблять (і не роблять), а не на основі їхніх роздумів про релігію чи догми якоїсь ре­лігійної організації. На перший погляд найприголомшливішим є те, що людина перетворила себе на бога, здобувши технічну можливість створити «інший світ» замість того світу, який, за твердженням традиційної релігії, вперше було створено Богом. Сформулюю цю думку інакше: ми перетворили машину на бога і, обслуговуючи її, стали по­дібними до такого бога. Якому б формулюванню ми не від­дали перевагу, важливо те, що людські істоти, перебуваю­чи у стані цілковитого, найбільшого безсилля, уявляють, ніби завдяки науці і техніці стали всемогутніми.

Цей аспект кібернетичної релігії відсилає до най­більш обнадійливого періоду розвитку. Але така релігія стає дедалі згубнішою в міру того, як ми опиняємось в ізоляції, без можливості емоційно реагувати на світ, і водночас бачимо, з якою невідворотністю наближаєть­ся світова катастрофа. Ми перестаємо бути господарями техніки і натомість стаємо її рабами, а техніка — колись важливий компонент творення — повертається до нас ін­шим боком, обличчям богині руйнування (на кшталт ін­дійської богині Калі), якій і чоловіки, і жінки жадають принести в жертву самих себе і своїх дітей. Вчепившись у надію на краще майбутнє і утримуючи у свідомості лише його образ, кібернетичне людство заплющує очі на той факт, що саме воно складається переважно із шануваль­ників богині руйнування.

Можна навести тисячі доказів цієї тези, але найпе­реконливішими є два таких. По-перше, великі (а також деякі менші) держави далі розробляють ядерну зброю зі щораз більшою руйнівною силою і виявляють неспромож­ність прийти до єдино правильного рішення: знищити всі ядерні озброєння і заводи, де виготовляють для них мате­ріали. По-друге, нічого, по суті, не робиться для подолання загрози екологічної катастрофи. Інакше кажучи, нічого не робиться для того, аби зберегти людський рід.

Гуманістичний протест

Дегуманізація соціального характеру і розквіт інду­стріальної та кібернетичної релігії викликали рух протесту, внаслідок якого виник новий тип гуманізму, коріння яко­го — у християнстві і філософському гуманізмі пізнього Середньовіччя та доби Просвітництва. Цей протест знай­шов вияв як у теїстичній християнській, так і в панте­їстичних та нетеїстичних філософських теоріях. Джерела цього протесту, з одного боку, пов'язані з романтиками, що дотримувались консервативних політичних поглядів, з другого — з марксистами та іншими соціалістами (і де­якими анархістами). І праві, й ліві були одностайними у критиці індустріальної системи та тієї шкоди, якої вона завдає людям. Такі католицькі мислителі, як Франц фон Баадер, чи консервативні політичні лідери на кшталт Бенджаміна Дізраелі часом викладали сутність проблеми тим самим способом, що й Карл Маркс.

Кожна зі сторін по-своєму уявляла шлях порятунку людей від небезпеки перетворення їх на речі. Праві — ро­мантики — вважали, що єдино можливий вихід полягає в тому, щоб зупинити нестримний «прогрес» індустріальної системи і повернутися до колишніх, хоча й дещо модифі­кованих форм соціального порядку.

Протест лівих, який можна було б назвати радикаль­ним гуманізмом, виявлявся як у теїстичній, так і в нетеїстичній формах. Соціалісти вважали, що економічний роз­виток зупинити неможливо, як неможливо повернутися до колишніх форм соціального устрою, і що єдиний шлях порятунку — це рух уперед і створення нового суспільства, яке б звільнило людей од відчуження, підпорядкування машині і майбутньої дегуманізації. Соціалізм являв собою синтез середньовічної релігійної традиції, постренесансного духу наукового мислення і політичної дії. На зразок буддизму, він був «релігійним» рухом мас, бо його метою було вивільнення людей від егоїзму і жадоби, хоча за фор­мою він лишався світським і атеїстичним.

Вважаю конче потрібним бодай короткий комен­тар, який би прояснив моє ставлення до вчення Маркса, оскільки радянські комуністи і західні соціал-реформісти викривили його, перетворивши соціалізм на справжні­сінький матеріалізм, мета якого — досягнення добробуту для кожного. Свого часу Герман Коген, Ернст Блох та інші вчені зазначали, що соціалізм являє собою нерелігійне ви­раження пророчого месіанства. Можливо, в найкращий спосіб це можна продемонструвати, процитувавши Ко­декс Маймоніда [72], в якому подано таку характеристику месіанського часу: «Мудреці й пророки пристрасно очіку­вали приходу Месії не для того, щоб народ Ізраїлю заца­рював над усім світом, і не для того, щоб підкорити собі чужовірців та вивищитися над іншими народами, і не для того, щоб він міг їсти, пити, весело проводити час. Вони сподівалися на те, що Ізраїль буде вільним, і що народ його зможе присвятити себе вивченню Книги та закладеної у ній мудрості, і не буде жодного, хто порушить закон, ні гонителя його, і кожен буде гідний жити у світі грядущім. І не стане тоді ні голоду, ні війни, ні заздрощів, ані бороть­би між людьми. Плоди земні[24] являться людям у достатку, і кожен отримає все, чого він потребує. І тільки одне за­няття лишиться людям у цілому світі — пізнавати Бога. І стане тоді народ Ізраїлів справді мудрим, і відкриється йому все, нині від людей приховане, і прийде він до тако­го розуміння всього, створеного Всевишнім, на яке тіль­ки здатен розум людський, як написано: „Бо земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває!“ (Ісайя, XI, 9)».

У цьому уривку мету історичного розвитку визнанено як надання кожній людині можливості повністю при­святити себе осягненню мудрості і пізнанню Бога, а не здобуттю влади чи багатства. Месіанський час — це час вселенського миру, матеріального достатку і відсутності заздрощів між людьми. Ця картина дуже близька тому ро­зумінню мети життя, яке було сформульовано Марксом наприкінці третього тому «Капіталу» [75]: «Царство сво­боди насправді починається там, де закінчується робота, продиктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отож, за природою речей, воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва. Як первісна людина, аби за­довольнити свої потреби, зберегти і відтворити своє жит­тя, мусила боротися з природою, так мусить боротися й цивілізована людина, в усіх суспільних формах і за всіх можливих способів виробництва. З розвитком людини розширюється царство природної необхідності, бо роз­ширюються її потреби, але в той же час розширюються і продуктивні сили, які служать для їхнього задоволення. Свобода в цій галузі може полягати лиш у тому, що колек­тивна людина, асоційовані виробники раціонально регу­люють цей обмін речовин з природою, ставлять його під свій облік і контроль, замість того, щоб він панував над ними як сліпа сила; здійснюють його з найменшою затра­тою сил і за умов, найбільш гідних людської природи та адекватних їй. Але все ж це лишається царством необхід­ності. По той бік нього починається розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи, яке, одначе, може розквітнути лише на цьому царстві необ­хідності як на своєму базисі. Скорочення робочого дня — основна умова».

На відміну від християнських та юдейських вчень про спасіння, Маркс, як і Маймонід, не постулює будьякого остаточного есхатологічного рішення; на його дум­ку, протиріччя між природою і людиною зберігатиметься, але царство необхідності має бути поставлене під конт­роль людини, наскільки це можливо: «Але все ж це лиша­ється царством необхідності». Мета — «розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи». Дум­ка Маймоніда, що «тільки одне заняття лишиться людям у цілому світі — пізнавати Бога», відповідає марксівському «розвитку людських сил, який є самоціллю».

Центральне місце в марксівській концепції ви­никнення нової людини відведено двом формам існу­вання — володінню і буттю. Спираючись на них, Маркс переходить від економічних категорій до психологічних та антропологічних, які є водночас фундаментальними «релігійними» категоріями, в чому ми могли переконати­ся при обговоренні Старого й Нового Заповітів та ідей Екхарта. Маркс писав: «Приватна власність зробила нас такими дурними й однобічними, що якийсь предмет є нашим лишень тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми його їмо, п'ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому тощо — словом, коли ми його споживаємо... Тому на місце всіх фізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіх цих по­чуттів — почуття володіння. Ось до якої абсолютної бід­ності мало бути доведено людську істоту, щоб вона могла породити з себе своє внутрішнє багатство. (Про катего­рію володіння див. статтю Гесса [64] у збірці „Двадцять один лист“.)»[25]

Узагальнюючи, концепцію буття й володіння Маркс подає так: «Чим мізерніше твоє буття, чим менше ти ви­являєш своє життя, тим більше твоє майно, тим більше твоє відчужене життя... Ту частку життя й людяності, яку забирає в тебе політеконом, він відшкодовує тобі у вигляді грошей та багатства».

І тут Маркс, нагадуючи про почуття володіння, має на увазі те ж саме, що й Екхарт, коли він міркував про прив'язаність до свого «Я». Маркс говорить про володін­ня як про спосіб існування, а не про майно як таке, не про відчужену приватну власність як таку. Ні розкіш, ні багатство, ані бідність не є метою існування; по суті, Маркс вважає і розкіш, і бідність вадами. Але абсолютна бідність є передумовою для того, аби породити внутрішнє багатство.

Тож як його породити? Шляхом активного, невідчуженого виявлення наших здібностей, спрямованого на від­повідні об'єктй. Маркс веде далі: «Кожне з її [Людини] люд­ських стосунків зі світом — за посередництва зору, слуху, смаку, запаху, дотику, мислення, споглядання, почування, бажання, любові, діяльності, тобто усіма органами її інди­відуальності... є з погляду предметного, у своєму ставлен­ні до предмета привласненням останнього». Така форма привласнення характерна для принципу буття, але не для принципу володіння. Цю форму невідчуженої діяльності Маркс визначає таким чином: «Уявімо людину як людину і її ставлення до світу як людське ставлення. Тоді кохання можна обміняти лише на кохання, довіру — лише на до­віру тощо. Якщо хочеш насолоджуватися мистецтвом, ти мусиш бути художньо освіченою людиною. Якщо ти хочеш справляти вплив на інших людей, ти мусиш бути люди­ною, яка справді стимулює і рухає вперед інших. Кожне із твоїх ставлень до людини і до природи має бути визначе­ним, відповідати об'єкту твоєї волі і твоєму справжньому індивідуальному життю. Якщо ти любиш, не пробуджуючи взаємності, тобто ти своїм життєвим проявом у ролі лю­блячої людини не в змозі викликати взаємне почуття, тоді твоя любов безсила і вона — нещастя».