Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

І. ПЕРШИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ

ВАЖЛИВІСТЬ РОЗРІЗНЕННЯ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ

Альтернатива «мати» проти «бути» суперечить здо­ровому глузду. На перший погляд здається: щось мати — це нормальна функція нашого життя. Щоб жити, ми повинні мати речі. Окрім усього, ми мусимо мати речі, аби отри­мувати від них задоволення. У культурі, де найголовніша мета — мати, і мати все більше та більше, і в якій можуть говорити про когось, що «він вартує мільйони доларів», яка вже може бути альтернатива між «мати» й «бути»? Навпа­ки, схоже на те, що сама сутність «бути» означає «мати»; і коли хтось не має нічого, то він тоді і є ніхто.

Але все ж великі Вчителі Життя зробили альтернати­ву між «мати» й «бути» центральною інтригою своїх філо­софських систем. Будда вчив: щоб прийти до найвищого рівня людського розвитку, ми не повинні бажати влас­ності. Ісус повчав: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто заради мене згубить душу свою, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але занапастить чи згубить себе?» (Євангеліє від Луки, IX, 24— 25). Мейстер Екхарт твердив, що не мати нічого й робити себе відкритим і «незаповненим», не даючи своєму «Я» ста­вати в себе на шляху, — це стан, потрібний для досягнення духовного багатства і сили. Маркс вчив, що розкіш — це така ж вада, як і бідність, і що наша мета — бути багато чим, а не володіти багато чим (я маю на увазі справжньо­го Маркса — радикального гуманіста, а не вульгарну під­робку, створену радянським комунізмом).

Багато років я, вражений цією відмінністю, розмір­ковував над нею, намагався шукати її емпіричне підтвер­дження, використовуючи психоаналіз при дослідженні конкретних індивідуумів і груп. Побачене привело мене до висновку, що відмінність між «мати» і «бути» — ключова проблема людського існування, так само як різниця між любов'ю до життя і любов'ю до смерті. Емпіричні антропо­логічні і психоаналітичні відомості свідчать про те, що во­лодіння та буття є двома основними способами існування людини, і їхньою потужністю зумовлені відмінності в люд­ських характерах та різні соціальні типи.

РІЗНІ ПОЕТИЧНІ ПРИКЛАДИ

Як вступ до тлумачення різниці між способами існування «мати» й «бути» дозвольте мені використати уривки з двох віршів подібного змісту, до яких Д. Т. Судзукі звертався у своїх «Лекціях із дзен-буддизму» [106]. Один — хоку японського поета Басьо (1644—1694), дру­гий — вірш англійського поета XIX століття Альфреда Теннісона. Кожен з них описує схожі переживання: ре­акція на квітку, побачену під час прогулянки. Ось рядки з Теннісона:

Квітко в розламі стіни,

Я зірвав тебе тут —

Я тримаю тебе — з коренем, усю у своїй руці.

Маленька квітко,

якби я міг зрозуміти Тебе, твій корінь і все,

Тоді я б пізнав сутність Бога й людини.

Хоку поета Басьо звучить приблизно так:

Коли я уважно дивлюсь,

Бачу, як першоцвіт розквітає

Під тином!

Різниця вражаюча. Теннісон реагує на квітку в агресивний спосіб: він хоче оволодіти нею, він зриває її з ко­ренем і «всю». Поет глибокодумно розмірковує щодо при­значення квітки як провідника у світ потаємних змістів природи та Бога — а в той самий час квітка гине. Це ре­зультат його зацікавлення нею. Теннісона, яким ми його бачимо в цьому вірші, можна порівняти із західним уче­ним, що розчленовує життя, аби пізнати істину.

Реакція Басьо на квітку цілковито інакша. Він не хоче зривати її. Він навіть не торкається її. Усе, що він робить, — «уважно дивиться», щоб «побачити» її. Ось по­яснення Судзукі: «Вочевидь, Басьо прогулювався, йдучи якимось шляхом, коли враз побачив щось непримітне під тином. Він наблизився, добре придивився і зрозумів, що це виткнулась польова квітка, — така непоказна, що на неї не звертають уваги. Цей факт наводиться у вірші без конкретно-поетичного відчуття, воно не висловлене ніде, хіба що крім останніх двох складів, які читаються по-японськи „кана“. Цю частку може бути приєднано до іменника, прикметника або прислівника, вона означає почуття захоплення, смутку, радості і часто переклада­ється іншою мовою знаком оклику. У зазначеному хоку цією часткою завершується строфа».