Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Нам, людським істотам, властиве глибоко вкорінене бажання бути: реалізувати свій хист і здібності, бути ак­тивними, спілкуватися з іншими людьми, уникати в'язниці самотності й егоїзму. Істинність цієї тези підтверджується таким розмаїттям прикладів, що їх вистачило б на ще одну книгу. Сутність цієї проблеми узагальнив Д. О. Хебб [63], констатувавши: єдина проблема поведінки полягає в тому, щоб пояснити відсутність активності, а не активність.

Наведені дані підтверджують цю загальну тезу[13].

1. Поведінка тварин. Експерименти й безпосередні спостереження свідчать, що чимало видів із задоволенням виконують складні завдання навіть тоді, коли не отриму­ють за це матеріальної винагороди.

2. Результати нейрофізіологічних експериментів, які свідчать про активність нервових клітин.

3. Поведінка дітей. У щойно проведених дослідженнях було виявлено здатність і навіть потребу немовлят активно реагувати на складні стимули, що суперечить припущенню Фрейда, нібито дитина сприймає зовнішні стимули лише як загрозу і мобілізує свою агресивність, щоб усунути цю за­грозу.

4. Поведінка у процесі навчання. Численні досліди свідчать, що діти й підлітки ледачі у тих випадках, якщо навчальний матеріал подається сухо і нудотно й не може ви­кликати в них справжньої зацікавленості; якщо ж матеріал викладають у жвавій і цікавій формі, без примусу і нудьги, вони стають надзвичайно активними та ініціативними.

5. Поведінка у процесі роботи. Як показав класич­ний експеримент Е. Мейо [78], навіть надокучлива сама по собі робота може стати цікавою, якщо робітники зна­ють, що вони беруть участь у досліді, який проводиться енергійною та обдарованою людиною, здатною викликати і стимулювати інтерес до цього експерименту. Це підтверджує досвід низки заводів у Європі та США. Для підприємців стереотипне уявлення про робітника таке: робітник не зацікавлений у тому, аби активно брати участь у діяль­ності підприємства, він бажає тільки одного — підвищен­ня заробітної плати, отож участь у прибутках може бути спонукальним мотивом для збільшення продуктивності праці, але не для активнішої участі в роботі підприємства. Хай підприємці й мають рацію стосовно пропонованих ними методів роботи, однак досвід, вельми переконливий для великої кількості підприємців, показав, що робітники, яким дали змогу проявити власну активність, відповідаль­ність і компетентність, виразно змінюють своє ставлення до роботи і виявляють дивовижну винахідливість, актив­ність та уяву, отримуючи водночас велике задоволення[14].

6. Численні дані із соціального і політичного життя. Уявлення, що люди не хочуть приносити жертви, хибне. Коли Черчілль на початку Другої світової війни заявив, що йому доводиться вимагати від своїх співвітчизників крові, поту, сліз, він їх не залякував — він звертався до високого почуття самопожертви і самозречення. Реакція англійців — втім, така ж, як і німців чи росіян, — на тотальні бомбуван­ня населених пунктів свідчить, що спільне страждання не зламало їхній дух; воно підсилило опір і довело, що помиля­лися ті, хто вважав, ніби жах бомбувань зможе деморалізу­вати супротивника і прискорить закінчення війни.

Однак досить сумно, що готовність людей жертву­вати собою знаходить прояв не так у мирному житті, як під час війн і страждань; періоди миру, вочевидь, сприя­ють переважно розвитку егоїзму. На щастя, і в мирний час виникають ситуації, коли в поведінці людини виявляєть­ся устремління до солідарності й самопожертви. Страйки робітників, особливо напередодні Першої світової війни, показують приклади такої принципово ненасильницької поведінки. Робітники боролися за підвищення заробітної плати, але водночас вони ризикували і долали тяжкі ви­пробування, аби відстояти власну гідність, дістаючи вдо­волення від відчуття солідарності. Страйк був водночас і ідейним, і економічним явищем. Хоч і сьогодні відбува­ються такі страйки, під час них висуваються переважно економічні вимоги; щоправда, останнім часом почасті­шали виступи робітників з метою домогтися поліпшення умов праці.

Потреба віддавати, ділитися з іншими, готовність жертвувати собою заради інших зустрічаються серед представників таких професій, як доглядальниці, медсе­стри, лікарі, а також серед ченців і черниць. Багато хто з цих людей, якщо не більшість, лише на словах визна­чають допомогу й самопожертву як своє покликання, але характер значної кількості цих спеціалістів відповідає тим цінностям, які вони проголошують. Такі потреби власти­ві людям, і ми знаходимо підтвердження цьому на різних історичних етапах при створенні численних комун — со­ціалістичних, релігійних, гуманістичних. Таке ж бажання віддавати себе іншим виявляють донори, які добровільно (і безкоштовно) здають свою кров, а також ті, хто в різних ситуаціях ризикує власним життям заради порятунку ін­ших. Прояв такого прагнення віддавати ми бачимо в лю­дях, здатних по-справжньому любити. «Фальшива любов», тобто взаємне вдоволення власницьких устремлінь, робить людей ще більшими егоїстами (і це досить поширене яви­ще). А справжня любов розвиває здатність любити і від­давати себе іншим. Той, хто справді любить якусь одну людину, — любить увесь світ[15].

Як відомо, чимало людей, особливо молодих, сприй­мають як нестерпну атмосферу розкоші та егоїзму, що па­нує в їхніх багатих сім'ях. Вони повстають проти однома­нітності й самотності такого життя, всупереч сподіванням батьків, які вважають, що в їхніх дітей «є все чого зама­неться». Насправді ж вони не мають того, чого прагнуть, і вони прагнуть набути того, чого в них нема.

Яскравим прикладом з історії є сини й дочки бага­тіїв Римської імперії, які долучилися до релігійного руху, де сповідувались любов і бідність. Будда був царевичем і мав до власних послуг усі різновиди утіхи і розкошів, яких тільки могла зажадати його душа, однак він зрозумів, що володіння і споживання роблять людину нещасною. Ближ­чий за часом приклад (друга половина XIX століття) — на­родники, які були вихідцями з привілейованих прошарків російського суспільства. Повставши проти несправедли­вості існуючого ладу, ці молоді люди покинули свої родини і «пішли в народ» — до злиденного селянства; вони запо­чаткували революційну боротьбу в Росії.

Подібні явища ми можемо спостерігати у США і в Німеччині серед дітей багатих батьків, які вважають своє життя в достатку надто нудним і безглуздим. Більше того, вони не можуть змиритися з властивим для нашого світу ставленням до бідних, а також з ескалацією загрози ядер­ної війни, яку провокують чиїсь егоїстичні амбіції. Вони полишають звичне оточення, шукають якийсь інший спо­сіб життя — і не знаходять вдоволення, бо конструктивні зусилля здаються приреченими. Чимало з них були попер­вах ідеалістами і мрійниками, але, не маючи за плечима ні традицій, ні зрілості, ні досвіду, ні політичної мудрості, вони згодом стали зневіреними, нарцисичними, схильни­ми до переоцінки власних здібностей і можливостей людь­ми й намагаються досягти неможливого за допомогою сили. Вони створюють так звані революційні групи і спо­діваються врятувати світ актами терору та руйнування, не усвідомлюючи, що цим вони лише посилюють загальну тенденцію до насильства і жорстокості. Вони вже втрати­ли здатність любити — її замінило бажання жертвувати своїм життям. (Самопожертва взагалі нерідко допомагає вирішити всі проблеми тим індивідам, які жадають лю­бові, але втратили здатність любити і вважають, що само­пожертва дасть їм змогу відчути найвищий ступінь любо­ві.) Однак є велика різниця між такими молодими людьми, які жертвують собою, і великомучениками, які люблять життя, хочуть жити і йдуть на смерть лише для того, щоб не зрадити самих себе. Сучасні молоді люди, схильні до самопожертви, є водночас і звинувачуваними, і обвину­вачами, бо їхній приклад свідчить, що в нашій соціальній системі кращі з кращих відчувають таку самотність, без­вихідь і відчай, що фанатизм і руйнація — єдиний вихід, який ця зневірена молодь здатна побачити.

Однією з найпотужніших мотивацій поведінки люди­ни є властиве їй тяжіння до єднання з іншими, зумовлене специфікою існування людського роду. Ми, людські істоти, втратили свою первісну єдність із природою внаслідок мі­німальної детермінованості людської поведінки інстинкта­ми і максимального розвитку розумових здібностей. Щоб не почувати себе надто ізольованими, що фактично могло б приректи нас на божевілля, ми відчуваємо необхідність у якійсь новій єдності — зі своїми близькими, з природою. Ця людська потреба в єднанні з іншими знаходить вияв у різних формах: як симбіотичний зв'язок з матір'ю, з ідолом, зі своїм плем'ям, класом, нацією чи релігією, своїм брат­ством а чи своєю професійною організацією. Такі зв'язки нерідко перехрещуються і часто набувають екстатичної форми, як, приміром, у деяких релігійних сектах, у бандах лінчувальників або під час вибухів націоналістичної істе­рії у випадку війни. Так, початок Першої світової війни дав поштовх для виникнення однієї з найсильніших екс­татичних форм «єднання», коли люди раптом, буквально упродовж дня, зрікалися своїх колишніх пацифістських, антимілітаристських, соціалістичних переконань, учені відмовлялися від випрацюваних упродовж життя ціннос­тей об'єктивності, позапартійності і критичного мислення тільки заради того, аби долучитися до великого МИ.

Бажання відчути єднання з іншими має прояви як у нижчих формах поведінки — актах садизму і руйнації, так і у вищих — солідарності, заснованій на спільних ідеалах або переконаннях. Це бажання спричиняє потребу в адап­тації: навіть сильніше за смерть люди бояться стати ви­гнанцями. Вирішальним для будь-якого суспільства є пи­тання: який вид єдності і солідарності воно запроваджує і може підтримувати в умовах визначеної соціоекономічної структури?

Наведені міркування з очевидністю демонструють, що людям властиві обидві тенденції: по-перше, тенденція мати (володіти), потужність якої зумовлена переважно біологічним чинником, інстинктом самозбереження; подруге, тенденція бути, віддавати, жертвувати собою, яка набуває сили у специфічних умовах людського існування завдяки внутрішньо властивій людині потребі в подолан­ні самотності через єднання з іншими. Оскільки обидва ці протилежні прагнення живуть у кожній людині, до­мінування якогось із них визначається типом соціальної структури, її цінностей і норм. Ті культури, що заохочують жадобу наживи, тобто принцип володіння, спираються на певні потенції людини, ті ж, що сприяють буттю і єд­нанню, — на інші. Ми повинні вирішити, яку з цих двох потенцій бажаємо культивувати, водночас розуміючи, що наше рішення значною мірою обумовлене соціоекономічною структурою певного суспільства, яка стимулює нас зробити певний вибір.

На підставі власних спостережень за груповою пове­дінкою людей я можу припустити, що дві крайні групи, які демонструють глибоко вкорінені і майже незмінні прин­ципи володіння й буття, становлять незначну меншість; у переважній більшості реально наявні обидві можливості, і від чинників оточення залежатиме, яка з них переважа­тиме.

Це припущення суперечить такій вельми пошире­ній психоаналітичній догмі, ніби навколишнє середовище викликає суттєві зміни в розвитку особистості, від наро­дження і в ранньому дитинстві, і надалі вже сформований характер майже не змінюється під впливом зовнішніх по­дій. Ця догма дістала визнання тому, що основні умови, в яких минає дитинство більшості людей, лишаються таки­ми ж і в пізніші періоди життя, оскільки в цілому соціальні умови не змінюються. Однак багато прикладів свідчать на користь того, що докорінні зміни оточення викликають іс­тотні зміни в поведінці людини, зокрема якщо негативні сили перестають діставати підтримку, а позитивні — під­тримуються і заохочуються.

Отже, повсякчасне і потужне прагнення людини до самовіддачі і самопожертви не мусить нас дивувати, якщо ми візьмемо до уваги умови існування людини. Більше дивує, що ця потреба з такою силою придушується, що вияв егоїзму в індустріальному суспільстві (як і в багатьох інших) стає правилом, а вияв солідарності — винятком. З друго­го боку, хоч як це не парадоксально, саме цей феномен зумовлений потребою в єднанні. Суспільство, засноване на здирництві, прибутку і власності, породжує характер, орієнтований на володіння, і як тільки цей тип починає домінувати утверджується в суспільстві, ніхто не бажає лишатися на узбіччі, тобто бути вигнанцем; аби уникнути такого ризику, кожен пристосовується до більшості, хоча єдине, що в нього є спільного з цією більшістю, — це вза­ємний антагонізм.

Внаслідок панування в нашому суспільстві егоїс­тичної орієнтації наші керманичі вважають, що вчинки людей можуть мотивуватися лише очікуванням матері­альних благ, тобто винагород і заохочень, і що заклики до солідарності та самопожертви не викличуть у людей жод­ного відгуку. Тому таю заклики звучать вкрай рідко (за винятком воєнного періоду), і ми не можемо спостерігати їхні ймовірні результати.