Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Слід сказати, що в історії філософії можна прослідкувати дві різного роду тенденції. Перша, — це проголошення примату соціального над індивідуальним. Ця тенденція бере свій початок від Платона. І друга тенденція, що проголошує примат індивідуального над соціальним, — це тенденція арістотелізму. Дюркгейм був прихильником розуміння соціальної колективності з позиції платонізму.

При цьому французький філософ правильно зазначав, що одне і теж почуття, наприклад, взяте на рівні індивідуального, володіє меншою «соціальністю» та регулятивністю, ніж взяте на рівні колективного. Скажімо, почуття патріотизму як колективного патріотизму, що пробуджується у народі під час війни чи інтервенції має більшу силу «дії» ніж індивідуальні почуття, і виконує іншого роду регулятивну функцію. У цьому плані, на наш погляд, Е. Дюркгейм був по своєму правий.

Однією із найважливіших проблем свого методу в соціології Дюркгейм вважав наукове витлумачення соціальних фактів. Методом соціального пояснення Дюркгейма є дослідження атомарних фактів окремо один від одного. Помилкою його було те, що він вважав соціологічні та природні факти роздільними, належними до різнопорядкових величин. Соціологічний факт, за Дюркгеймом, має іншу природу, ніж факт природний та інші, а соціальна дійсність розуміється як самозамкнена та самодостатня. Із біологічними фактами, наприклад, соціологічні — не «змішуються». Існують внутрішні самодостатні закони розвитку соціальної дійсності, яка має свою неповторну специфіку і соціологічне пояснення має базуватися саме на такому дослідженні Тут, звичайно, Дюркгейм вдався до метафізики.

Окремо він розглядав психологічні фактори та фактори соціологічні і ніколи їх не змішував. Різнопорядковими він вважав також і суспільну психологію і психологію окремої особистості.

Е. Дюркгейм вважав, що соціологічна наука мусить виконувати такі функції. По-перше, здійснювати об’єктивне дослідження явищ та законів суспільного життя. По-друге, переглянути принципи філософії для того, щоб остання була функціональною щодо цілої сукупності соціологічних даних, які безперервно поновлюються. Нарешті, по-третє, озброїти всі суспільні науки універсальним методом, і, таким чином, створити основи для керування суспільним життям.

Отже, однією із головних задач творчості Дюркгейма було створення нової науки-соціології, що спиралася б на дійсно наукові факти. Остання, у свою чергу, повинна була б обновити саму філософію і, отже, чинити на неї зворотній вплив.

Нова соціологія як бажана наука, за Дюркгеймом, слугувала б суто утилітарним, практичним цілям — реформам цілого суспільства.

Проблема створення нової соціології червоною ниткою проходить у ряді основоположних робіт Е. Дюркгейма; серед них слід назвати, наприклад, «Правила соціологічного методу» (або «Метод соціології»).

Для перетворення соціології на самостійну науку необхідні певні умови. А саме — потрібен особливий предмет, який би висвітлював специфіку даної науки і відповідного методу.

Позитивним набутком філософії Дюркгейма є те, що він вперше в систематичній формі виклав методологічні засади аналізу суспільства на прикладі практичного аналізу таких явищ, як злочин, самогубство, поділ праці, релігія та інші. Французький філософ висунув два принципи аналізу суспільства — каузальний та функціональний. Суть функціонального підходу полягає в аналізі суспільства як єдиного цілого на матеріалі аналізу його складових структур — соціальних норм, взірців поведінки, стереотипів діяння, вірувань, традицій, звичаїв тощо. Каузальний підхід принципово відрізняється від функціонального, тому що тут дослідник намагається розглядати не функціональний стан, а досліджувати причини того чи іншого явища, зрозуміти його як фактор у причинному ланцюгу.

Велике значення мали філософські дослідження Дюркгейма в царині порівняльної соціології. Цікавою та плідною є думка про дослідження соціальних явищ по причинно-наслідковим видам; в загальному, саме Дюркгейм дав основоположні засади порівняльної соціології. Також цікавим є факт дослідження нормального та патологічного здоров’я та нездоров’я в галузі суспільного порядку. Розпочавшись як розгалуження порівнянної соціології такі дослідження мають неабияке значення і тепер.

Нормальними, за Дюркгеймом, є всі функції соціального організму, що витікають із умов його існування. Це посилання є методологічною засадою для дослідження цілої серії соціальних відхилень, патологій та аномалій, зокрема злочинності. Умови формування та функціонування будь-якого живого організму мають своєю природою засади іманентного існування даного організму. у такому разі нормальними мусять вважатися і соціальні аномалії, патології, захворювання і сама злочинність, оскільки вона закорінена у природі даного соціального організму. Але тут Дюркгейм припускається помилки. Він спрощено вважає, що нормою існування для соціально — негативних явищ, зокрема злочинності є необхідне покарання її з боку закону. При цьому Дюркгейм — звичайно в силу нерозвиненості соціальної науки як такої вважає, що можна опускати цілий комплекс суб’єктивних причин та чинників злочинності. Злочинність як соціальне явище автоматично і в достатній мірі не нейтралізується. Для цього необхідний цілий комплекс мір та соціальних заходів. Надзвичайно великою є роль особистісного фактору як у плані заходів вопрання, так і в плані виявлення причин злочинності. Але на рівні розвитку соціології, як це було за часів Дюркгейма, «повнометражне», всеохоплююче дослідження було принципово неможливим.

Особливо увагу заслуговує дослідження соціальної солідарності як наслідку загальної віри у священність соціальних норм. Слідування загальноприйнятій соціальній нормі має на меті вищий рівень соціальної мобільності і в плані особистісному має на меті усталення соціальних норм та перевиховання злочинців та інших порушників соціальної норми.

Не меншої уваги мусять заслуговувати дослідження Дюркгейма у плані розвитку соціальної солідарності та дискретності функцій розподілу праці.

Як висновок, можна додати підсумовуючі елементи соціально-філософської роботи Дюркгейма.

Дюркгейм — один із загальновизнаних творців соціології як науки, як професії і предмета викладання. Вплив його ідей присутній у всіляких галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до суто емпіричних і прикладних досліджень. Усі більш-менш значні соціологічні теорії ХХ в. так чи інакше співвідносилися з теорією засновника Французької соціологічної школи. У самих різних країнах світу формування соціології відбувалося під впливом дюркгеймівських ідей.

Дюркгейм дав одне з найбільш розгорнутих і переконливих онтологічних обґрунтувань необхідності і можливості соціології як науки. Він доводив, що суспільство — це реальність особливого роду, що не зводиться ні до якої іншої. Разом з тим він підкреслював, що ця реальність володіє настільки ж високою міцністю і стійкістю, що і природа, і так само, як природні явища, вона не піддається довільному маніпулюванню. Таким чином, Дюркгейм відстоював необхідність обережного і поважного відношення до суспільства в соціальній практиці, важливість опори на реальні спонтанні тенденції при впливі на соціальні процеси.

Слідом за Контом Дюркгейм розглядав суспільство головним чином як сферу солідарності, згуртованості, згоди. не випадкове вивчення згоди в соціології вважається дюркгеймівською традицією.

Доводячи «нормальний» характер солідарності в суспільстві і «анормальний» характер її відсутності, Дюркгейм значною мірою видавав бажане за дійсне. За це він піддавався цілком обґрунтованій критиці. Він надмірно оптимістично оцінив реальність і перспективи «органічної» солідарності і недооцінив імовірність виникнення нових форм (чи відродження) «механічної» солідарності в тоталітарних суспільствах.

Важливе значення в соціології Дюркгейма мало трактування суспільства як переважно моральної реальності. Як і для Конта, соціальне питання для нього було не стільки економіко-політичним, скільки морально-релігійним. Мораль Дюркгейм розумів як практичну, діючу, реальну силу; усе, що не має серйозної моральної підстави, з його погляду, носить неміцний і тимчасовий характер. Тому він вважав, що політичні революції — це криваві театральні дійства, що мало що змінюють у соціальних системах. для того щоб політичні перетворення дійсно викликали соціальні зміни, вини повинні виразити і торкнутися глибинних моральних цінностей суспільства.