Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

«Мені скажуть, що я можу бути абсолютно байдужим до того чи іншого об’єкта, яким я володію; але я тоді скажу, що таке володіння буде лише номінальним.

Напроти, надзвичайно важливо відзначити, що володіння присутнє, і вже у найбільш глибокому смислі, в бажанні...»[342].

Розкриття себе, своєї внутрішньої сутності, своїх внутрішніх потенцій неможливо здійснити без відкритого ставлення до інших. Страх перед можливістю проявити любов до іншого, повною мірою радіти перед іншими, страх бути покараним за свою безпосередність породжує безрадісне існування кожної окремої людини і суспільства в цілому. В такому випадку життя стає сірим, безглуздим, повним зневіри і відчаю: «... Важить тільки глибинна життєва снага, яка не піддається статистичним обрахункам, а чи можемо ми бути певні, що вона лишилася неушкодженою?»[343].

Але насправді немає причин не розкривати свій творчий, сутнісний потенціал, адже радість, надія, любов — це те, що наповнює життя смислом і їх пригнічення призводить до домінування їх протилежностей, які спотворюють цілісність, гармонію людської душі, душі суспільства: «Але саме душа, саме вона — одвічна мандрівниця, саме про душу і тільки про неї буде одвічною правдою сказати, що бути — це бути в дорозі» — яка, безперечно, відрізняється від того, що можна назвати «...оманливою стежкою бергсонізму»[344].

Марсель відкриває гуманність емпіричного пізнання та світовідношення на противагу раціональному у відношенні до іншого. Але це не «...нігілістично намагнічений емпіризм»[345]]. Ґ. Марсель по-особливому задіює основний принцип емпіричної філософії, який можна означити як принцип «наявності» (теперішньої даності).

«Наявність» є недоступною науці, раціональному осягненню, вона постійно змінюється і неначе вислизає з рук дослідника. Так і ставлення до «наявностей» має бути у відповідності з їх природою, але не як до сталих об’єктів, які піддаються раціональному пізнанню, що може утворити систему. Таким чином уникається відношення «мати» і домінуючого відношення до дійсності набуває ставлення «бути», так як бути — це завжди певна наявність, незалежна від зацікавленості — справжня об’єктивність.

Розділ 3 «НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА» Т. АДОРНО

Теодор Адорно (Adorno, 1903-1969) — німецький філософ, один з провідних представників Франкфуртської школи першого покоління. Захистив дисертації про Гуссерля (1924) та К’єркеґора (1930). Після приходу до влади нацистів емігрує до Англії, потім до США, де працює в Інституті соціальних досліджень.

Основні праці. «Експресіонізм і художня правда» (1920), спільно з Горкгаймером являється автором праці «Діалектика просвітництва» (1947), «До метафізики епістемології» (1956), «Негативна діалектика» (1966), «Естетична теорія» (1970).

Провідна течія постмодерністського напряму — «негативна діалектика» гостро поставила питання про те, що філософія ХХ трагічного століття не може залишитися академічно нечутливою, відмежованою від людських страждань. Видатний представник цього напряму Теодор Адорно зводить філософію з висот всезагальності в світ реальних страждань. Але, приймаючи страждання, звертаючись до одиничного, філософія повинна лишатися філософією, виконуючи своє природне призначення: пошуки всезагального та необхідного. Тут Адорно виявляє головний парадокс нового типу філософствування: як висловити біль та страждання мовою понять та всезагальності. Висловити неможливе, виявити неявне, зрозуміти незрозуміле — характерне для негативної діалектики балансування. Ідея нового альтернативного типу філософствування, де конкретне здійснюється через абстракції, здається сьогодні надзвичайно привабливою. Але деяка утопічність такої програми дозволяє стверджувати, що головне поняття негативної діалектики — нетотожне — не є поняттям, а є тільки понятійним символом, логічною метафорою. Головний парадокс — висловити страждання за допомогою понять — поглиблюється у відношенні до категорій «мімесис» і «раціональність». Адорнівська концепція мімесису принципово відрізняється від традиційної. Якщо для Платона мімесис означає, перш за все, наслідування світових явищ, які в свою чергу, відображають світ ідей, то для Адорно мімесис, навпаки, наслідування того, чого взагалі немає в дійсності, образу непригнобленої природи. У негативній діалектиці з’являються нові поняття, посідаючи в ній ключові позиції. Йдеться про внутрішню єдність, конфігурації безпосереднього, природного, міметичного та раціонального, понятійного, всезагального — коли стражданням удається увійти в понятійну тканину, знайти філософську мову. Адорно створює проект нового типу раціональності, яка зберігає характер понятійності і водночас відновлює колись знищені риси досвіду: життєвість, імпульсивність, природність. У парадоксальних духовних феноменах міметичне, природне одухотворюється та звеличується, а раціональне пом’якшується й утрачає риси жорсткого ригоризму, непоступливої однозначності. В своєму пошуку поєднати те, що не поєднується, та мислити те, що неможливо мислити, Адорно солідаризується з філософами ХХ сторіччя, зокрема, із Гайдеґґером, і, одночасно, полемізує з ними, оскільки наполягає на необхідності розуміти міметичне.

Адорно вважає, що зрозуміти раціональність, залишаючись на рівні мислення, неможливо, її витоки треба шукати в первісному відношенні людини до природи. В історії це відношення виявляється в природному принципі панування та гноблення і здійснюється за схемою «суб’єкт — суб’єкт», що, на думку Адорно, є однозначним кутом зору. Сутність речей розкривається тільки як субстрат панування, тобто однобічно та спотворено.

У свою чергу, суб’єкт, який пригнічує зовнішню природу, повинен опанувати внутрішню природу, створити незнаючу сумнівів самість, яка здатна стати суб’єктом влади та панування. На думку Адорно, потреба в самозбереженні виявляється в категоріях трансцендентального суб’єкта, трансцендентальної єдності апперцепції, які тлумачать людину виключно як лише орган мислення, звільняють її від усього слабкого, сумнівного, психологічного. Історія просвітництва, на думку філософа, є історією самоствердження індивіда як самозаперечування, історія жертви та зречення. Людина відмовляється від своєї цілісності, життєвості, природності задля організованої самості.

Новий тип раціональності, як вважає мислитель, повинен починатися з радикальної зміни у стосунках з природою, із подолання принципу панування. Адорно висуває як найактуальнішу ідею про необхідність зміни типу раціональності, про недостатність у сучасних умовах лише суспільних змін: принципи сучасної катастрофи мають глибоке коріння у витоках західноєвропейської цивілізації. І хоча цей проект здається нереальним і абстрактним, але важливим є саме окреслення проблеми. Першою умовою повинна бути практична незацікавленість, віддаленість і тим самим дійсне зближення з природою. На думку Адорно, речі, які незаплямовані пануванням, говорять не мовою логічних структур, а особливою мовою констелляції.

Констеллятивні відношення, яким притаманні рівноправність та відкритість, властиві природі, в той час, як логічна ієрархія та логоцентризм породжені суб’єктивно-об’єктивними стосунками.

Любовне відношення до природи не означає повернення до архаїчного мімесису, уподібнення та наслідування природі. Міметичне, одухотворене раціональністю, якісно змінюється, набуває рис естетичності. І тому нове відношення до природи Адорно уточнює поняттям природопрекрасного («naturshone»). Природопрекрасне — це наявне, а скоріш — образ непригнобленої вільної природи. Мімесис, перетворений раціональністю, не відкидає виробниче освоєння природи. Дружнє відношення до природи вперше дозволяє виробничим силам розвиватися якісно, в той час як насильство над природою вимагало тільки кількісного росту. Техніка, яка б дозволила поновитись категорії якості, не позбавляла природу її живої багатозначності, дозволила б поєднувати принцип реальності, притаманний раціо, із принципом радості, притаманним мімесису. Актуальність такого проекту альтернативної техніки ніхто не буде заперечувати, як і необхідність конкретних шляхів втілення цього проекту. Однак, останнього неможливо вимагати від Адорно.

Знищення панування в його витоках звільняє, на думку Адорно, внутрішню природу. Самість розмивається, особистість деперсоналізується. «Я» втрачає привілеї, зливаючись із багатобарвністю природного. Тіло, втрачаючи тотожність, втрачає чіткі риси, поєднується із зовнішньою природою, приймаючи її у себе. дійсне «Я», якому не притаманне володарювання, не потребує твердості, конституюється з конфігурацією міметичного та раціонального. Ідея «розпорошення» самості здається в Адорно найбільш парадоксальною: розмиття особистості погрожує вилитися в аморфність, нездатність діяти. Але ця ідея містить у собі глибинний гуманістичний зміст: самість, тотожність особистості дає можливість маніпулювати нею. Нетотожність, навпаки, припускає самодетермінацію, можливість ухилитися від соціального маніпулювання.

Адорно не декларує єдність мімесиса та раціональності. Він знаходить їх конкретну форму, їх співвідношення, де цілісність — єдність, ненасильницький синтез здійснюється шляхом екстремального та вільного розвитку одиничного, міметичного, а констелляція розуміється як новий естетичний тип організації понять, збереження цілісності та всезагальності без придушення особливого, виявлення унікальності та одиничності страждання в формі всезагального. Ідея констелляції, за словами Адорно, бере початок від Макса Вебера, який вимагав не нав’язувати емпіричному досвіду соціальні поняття, але відповідно їх компонувати. Філософія, на думку мислителя, відрізняється від науки не рівнем всезагальності. їх відмінність в іншому. Наука — в тому числі й історична — приймає фактичне як уже здійснене, однозначне, завершене, намагається побудувати факти в строгій послідовності, згідно ідеї прогресу. Філософія, навпаки, відмовляється визнати історичний факт завершеним. Для неї він тільки знак, шифр, який треба розгадати і тим самим допомогти цьому факту здійснитися. Але без будь-якого наміру до завершеності. І тому ідея філософії — не прогрес, а тлумачення.

Їй дається більше, ніж поверхні, зникають натяки на загадкові фігури сущого та їх дивні сплетіння. Історія філософії є ніщо інше, як історія таких сплетінь: тому в ній дається так мало результатів . Усе існуюче дотепер буття перетворюється на алегорію й філософія повинна інтерпретувати, розшифрувати історію. Оскільки історія, втілившись в алегорію, втрачає однозначність й існує потенційно, то жорсткий лінійно-логічний зв’язок минулого і сучасного та майбутнього не визнається. Історія, за Адорно, побудована на естетичних відношеннях багатозначності та невизначеності. Мова йде про структуру констелляції.

Констелляція, на думку філософа, утворює новий тип зв’язку всезагального та особливого, цілого та його моментів на відміну від дискурсивно-логічного мислення. Технічна раціональність відтворювала на рівні логіки реальний принцип панування, підведення особливого під загальне, що знаходило втілення в ідеї системи: вивести зміст системи з єдиного першопринципу. констеляція повинна дотримуватись іншого принципу: не підведення особливого під всезагальне, не виведення з першопринципу, а примирення, рівнозначність моментів.

Понятійність, всезагальність, цілісність здійснюється не відповідно до дискурсивного раціо, але виявляються вперше в змінюючих відношеннях одиничних моментів, у вічному становленні, круговороті, де ці моменти самі перетворюються, трансформуються. Констеляція утворює не простір для уявлень чи понять, як це було в традиційній логічній схемі, а сценічне поле. Таке всезагальне Адорно називає ненасильницьким синтезом, безпосереднім опосередкуванням. Оскільки синтез у цьому випадку здійснюється плинними, мігруючими зв’язками особливих моментів, то особливий зміст одержує поляризація: вона є не переходом між полюсами, а — загостреністю екстремумів, між якими створюється сильна напруга. На думку Адорно, з часів Платона філософська свідомість заспокоювала себе через самообман, що можливо оволодіти антиноміями, завдяки середньому яке лежить між екстремумами.