Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Автор звертає увагу на те, що термін «метафізика» Левінас лишає для мислення, що уникає логіки насильства, відкриваючись потусторонньому, а те, що Ніцше, Гайдеґґер, Адорно називають метафізикою, він позначає як «онтологію». У цьому контексті Дж. Ваттімо робить логічний відступ у формі історичного екскурсу, наголошуючи, що онтологія, як і метафізика, завжди була наукою про буття як буття, яке виступає певним тлом, наперед-розумінням і тотальністю, що обумовлює розуміння сутностей. Він демонструє цю думку на прикладі міркувань Левінаса про бажання та стосунки з «іншим» — про іншу людину в її нескінченності, а не просто інше «Я» — це перший істинний досвід буття. Левінас зазначає, що інший бажаний для нас остільки, оскільки він відкритий нескінченності й здійснює її. Тут виникає зв’язок між буттям і дискурсом, в якому й розкривається інший, і саме це, на думку Дж. Ваттімо, вивільняє нас від жорстокості метафізики. Вслід за Левінасом він переходить до розуміння іншого як Бога, але не в сенсі онтологічної редукції, а в сенсі приналежності іншого до трансцендентального виміру.

Простежуючи розвиток думки, спрямованої на подолання метафізики і її жорстокості, починаючи від Ніцше і Гайдеґґера, переходячи до постніцшеанскьої і постгайдеґґерівської критики метафізики, уособленої Адорно, звертаючись до Левінаса, Джанні Ваттімо тепер аналізує відповідь Жака Дерріда, викладену в «Жорстокості та метафізиці: есе з приводу міркування Еммануеля Левінаса».

Дж. Ваттімо чітко виділяє два аргументи, наведенні Ж. Дерріда, які показують, що навіть Е. Левінас не зміг подолати метафізику, а якщо використовувати термінологію самого Левінаса — онтологію. Мова йде перш за все про використання мови як засобу опосередкування між співрозмовниками, що мають стати досвідом буття один для одного. І саме мова, в основі якої лежить предикативна функція,

є онтологічним насильством, і тут Дерріда вдається до аналізу цієї функції мови. Другий аргумент, наведений Ж. Дерріда, стосується філософії мінливості Левінаса, яка передбачає онтологічне наперед-розуміння.

Фактично, попри спробу мислити буття у термінах чистої мінливості, Левінас мусить визнати певну міру «трансцендентального насильства», проявом якого постає інший — інший як влада метафізичної основи, якої прагнули уникнути; як Його величність і висотність. Дж. Ваттімо логічно заключає, що у спробі подолати метафізику в першому її розуміння — як онтологію, приходить до другого її розуміння — як теології. І акцентує особливу увагу на цьому моменті секуляризації метафізики.

Дж. Ваттімо вбачає підґрунтя вчення Левінаса в есхатології біблійних пророків. Есхатологія в даному випадку тлумачиться як ідея суду, що вершиться кожної миті, підкоряючись якому людина виходить за межі історії у сферу нескінченного — у сферу тотальності, постаючи як інший.

Левінас намагається показати, що нескінченність, пов’язана з біблійною есхатологією, не має рис насильства, яке, натомість, властиве метафізичному розумінню буття. З одного боку, есхатологія пророків постає єдиним істинним джерелом мислення іншого, і якби інший мислився не стільки за моделлю картезіанської ідеї нескінченності, скільки «Господом», який говорить в Біблії, то виникла б можливість уникнути метафізичного насильства. З іншого боку, є ймовірність того, що західна філософія, пронизана тотальністю і відповідно породженим нею насильством, сама змогла б покласти кінець пануванню тотальності шляхом саморефлексії і корекції усвідомлених помилок.

Джанні Ваттімо підходить до наскрізної проблеми вчення Левінаса — проблеми взаємозв’язку між логосом західної філософії та біблійною есхатологією — проблеми, якої Левінас старанно уникає. Це проблема зв’язку між метафізикою як наукою про буття як буття і метафізикою як теологією — наукою про сутність, яка чистим діянням реалізує в собі буття в його повноті. Це проблема секуляризації. На питання, яким постає зв’язок — західна філософія підкорена і скерована есхатологією чи то є два принципово різні джерела думки — Дж. Ваттімо не знаходить відповіді у Левінаса. Він відкидає можливість самокорекції західної філософії чи її корекції шляхом зовнішнього втручання есхатології і ставить питання про інший шлях подолання розриву між грецьким логосом і есхатологізмом. Їх не можна вважати цілком окремими джерелами істини — ці дві «мови» завжди вже-дані нам як взаємно переплетені.

Виникає потреба правильної постановки питання про зв’язок цих двох традицій — західної філософії та біблійної традиції, — оскільки чітке формулювання й чітка відповідь можуть наблизити нас до самого кореня проблеми метафізичного насильства. Існує тенденція розв’язання проблеми секуляризації через просте й чисте повернення до початку, до того часу, який передує «розпаду» — секуляризації. Те, що Левінас називає пануванням онтологічного насильства, зникло б при «згадуванні», яке стало б кроком назад до належної «репрезентації» буття як іншого, спотвореної на забрудненому шляху західної історії. Однак виникає питання, зазначає Дж. Ваттімо, — чи не стане таке повернення тільки й перш за все відродженням метафізичної основи в її дикунській формі, все ще позначеній безапеляційністю взаємин володіння, тоді як метафізика «обґрунтування» представляє натомість першу секуляризацію, але також і результат цивілізації, скасування насильства?

Якщо Джанні Ваттімо, аналізуючи історію критики метафізики, починав з етичних мотивів, то тепер він підходить до того, що етичний вимір проблематики виходу за межі метафізики змінюється релігійним. Він релігійний у тому сенсі, що у спробах подолати метафізику людина стикається з «Богом» Біблії — з «началом», яке не потребує ніякого механізму обґрунтування. Адже якщо біблійного Бога не визнавати метафізичним «принципом», то есхатологія не може вважатися ні джерелом, подібним до грецької філософії, ні попереднім більш істинним моментом, до якого слід повернутися, минаючи неоднозначності й спотворення, привнесені грецьким логосом.

Саме через це «начало», через «Бога» Біблії, ми отримуємо можливість подолати метафізику, адже воно як таке виступає у подвійному сенсі: Бог не тільки творець, до якого можна повернутися через текст; він також є і самим текстом. Постає проблема формулювання зв’язку між текстом і його автором, яка і є, по суті, виходом за межі метафізики.

Джанні Ваттімо підсумовує: «Істинний смисл заклику до біблійної традиції з метою подолання метафізики, — це те, що буття постає в ньому як подія (послання, слово передане), до якої історія метафізики належить як складовий момент. Вийти за межі метафізики чи, як пропонує Гайдеґґер, verwinden, пережити її (переглянути, спотворити, підкоритись їй і звільнитись від неї), означає знову методично пройти весь шлях її видозміни або узгодити з «поставом», з його відсиланням, визнаючи його як процес секуляризації»[447].

Отже, Джанні Ваттімо розкрив перед нами історію критики метафізики й виходить на питання її секуляризації — поділ на метафізику як онтологію (яка заперечує мінливе й чуттєве) і метафізику як теологію (що звертається до основи, якою постає інший в особі Бога), — це, на його думку, як раз уможливлює її подолання через проблему формулювання зв’язку між текстом і його автором (два смисли розуміння Бога). Адже у зверненні до Бога як до основи й обґрунтування ми долаємо відчуженість й жорстокість метафізики.