Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Нарешті, останні десятиліття ХХ століття ознаменувались бурхливим розвитком інформаційно-комп’ютерного знання, появою нової, «технізованої» ментальності. Це також вимагає великих зусиль філософів в систематизації та осмисленні появи нових факторів та форм духовності.

Отже, як бачимо, фактор суб’єктивного, узятий у синтезі своїх багаточисленних та різноманітних форм, виступає у наш час на перше місце і вимагає глибокого аналізу. не останнє місце посідає у наш час і соціальне прогнозування, що розглядається як синтез об’єктивного та суб’єктивного моментів. Поява нових видів ментальності, так званої віртуальної реальності та інші, вимагає створення такої парадигми знань та теорії пізнання, яка б забезпечувала своєрідний синтез цих нових та традиційних напрямків розвитку людської думки та культури загалом.

Сучасні філософські течії такі, як структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм, екзистенціалізм та інші взяли на себе завдання вироблення нових підходів до аналізу видів суб’єктивної реальності, що з’явились останнім часом.

Ж. Дельоз, наприклад, висунув нову функціональну систему відліку об’єктивної та когнітивної реальності.

Справа в тому, що, виконуючи будь — який вид діяльності, ми маємо справу з реальностями. Ж. Дельоз вводить в «обіг» поняття суміші. Тут розуміється суміш і смисл пізнання та ін. Піднімаються із глибин стародавності поняття логіки та смислу, їм надається нове значення, висувається ряд нових категорій — наприклад: «подія», «одноголосся» та «мова». Їм надається виключна роль в аналізі сучасної суб’єктивності. Разом з іншими, традиційними категоріями, вони формують нову теорію пізнання.

Немає неперехідної грані між різними, різнорідними або навіть протилежними на перший погляд філософськими течіями та напрямами сьогодення.

Візьмемо, наприклад, один із моментів філософського вчення Ж. Дерріда — його категорію «смерті» та «смерті смерті». Хоча сам Дерріда відмежовується від інших філософських напрямків, наприклад, від екзистенціалізму та традиційної діалектики, ми бачимо багато спільного між ними в осмисленні багатьох понять.

Візьмемо все ту ж категорію смерті. У її трактуванні ми бачимо наполягання на нерозривній єдності об’єктивного та суб’єктивного, аналіз смерті як переживання та тенденції від буття до небуття, характерний для екзистенціалізму. Ми бачимо тут і дію традиційних законів діалектики, таких як заперечення заперечення та закон переходу кількісних змін у якісні і навпаки. Сам Дерріда, правда, категорично відмежовується від «традиційної» діалектики і вимагає її «переконструювати». Але очевидно, що всю діалектику переконструювати та «реконструювати» зовсім не потрібно — це і самому Ж. Дерріда не вдалося.

Найбільш характерним для вироблення цієї нової парадигми є акцентування на проблемах світосприйняття та пізнання, вироблення нового підходу до того, що пізнане і може чи не може бути пізнаним. (Попри надзвичайно химерну форму викладу, яка вимагає окремих затрат ментальної енергії, Ж. Дельоз, наприклад, збудував досить струнку систему, яка в корені переглядала устояні принципи пізнання. По суті, ми маємо справу із новою теорією пізнання, яка, висловлюючись традиційними марксистськими категоріями, є за своєю суттю ідеалістичною, тому, що тут логічна схема задає закони об’єктивному буттю. Сутність тут являється через смисл, а функціонує через логіку. Логіка виступає в серії множинностей, багатьох іпостасей. Знову ж таки хочемо відмітити, що зовні метафоричний характер висловлювань Ж. Дельоза маскує досить функціональну систему відліку об’єктивної та когнітивної реальності.

Скрізь Ж. Дельоза має справу із реальностями. Так, наприклад, він оперує визначенням сумішей (під якими мисляться суміші смислу, пізнання), дане іще в старовину Хрисиппом. Через поняття суміші подається новий вид, як самої реальності, так і сприйняття цієї реальності. Такі нові форми реальностей відповідають сучасним процесам синтезу знання у глобальному, загальнопланетарному масштабі. Процеси «деконструювання» знання як такого, взаємопроникнення та взаємопереходів одна в одну різних видів ментальності — процес необхідний та закономірний, а «схема», яка «накладається» на сучасні стереотипи мислення та світорозуміння, — це спроба формалізації духовного життя сучасної людини. Повсюдно «самовідтворюючись», логічна схема починає жити немов би своїм самостійним життям.

Аналізуючи стан сучасної філософії, слід сказати, що вона, як ніколи мабуть раніше, є полісемантичною, так би мовити «багатоголосою». Цей термін вельми часто вживають сучасні структуралісти та постструктуралісти. Не чуже поняття багатоголосся і екзистенціалістам. Предметом загального розгляду є реальність.

Загалом треба відмітити, що певні паралелі та аналогії в сучасній філософській проблематиці носять умовний характер. Сучасна філософія в особі її численних представників більш різноманітна та оригінальна, ніж так звана традиційна філософія. Головне, проте, на чому концентрують свою увагу сучасні корифеї від філософії — і Фуко, і Дельоз, і Дерріда та інші — це зростання фактору гуманітарного та гуманістичного, загальна антропологічна спрямованість філософії.

Проблема людини та всіх ракурсів її буття, свідомості та самосвідомості — ось те головне, на чому концентрують увагу сучасні філософи, незалежно від того, як називається напрямок, до котрого вони належать.

Багато нових філософських категорій висуває сучасна філософія, відображаючи складну та багатоманітну дійсність, що постійно змінюється. Незалежно від того, визнають це філософи, чи не визнають відверто, їх вчення, як і тисячоліття тому, все таки відображають дійсність — об’єктивну чи суб’єктивну, чи їх синтез — але все таки дійсність. Причому ця дійсність традиційно береться в аспекті людського та загальнолюдського. І тому, роблячи найбільш широке, «узагальнююче» резюме в сучасній філософії, слід твердити про переважаючу гуманізацію та гуманітаризацію знання. Якою б складною не була побудова так званої «схеми», які б хитросплетіння нам не пропонувало «письмо», всюди ми бачимо, як крізь багатоманіття філософських обґрунтувань проглядають насущні потреби розвитку та буття людського суспільства та людини.

На словах, наприклад, багато хто з філософів відмежовується від присутності проблеми людини як переважаючої в сучасній філософії. «Людина вмерла», — заявляє, наприклад, М. Фуко. Але це стосується розуміння людини, такої, якою вона була двісті років тому. Сучасна людина жива, вона діє і працює, створює нову культуру. новими є форми існування цієї культури. Величезна, планетарна формалізація, кібернетизація, уніфікація та логалізація життя викликає потребу в нових філософсько-теоретичних та методологічних ракурсах розгляду та розуміння цього життя.

Загальним, спільним, що можна все таки віднайти, у багатоманітті та строкатості сучасної філософії є пошук нової парадигми знання. на перший план висувається знання «конкретно-наукове».

У недавній іще час точилися суперечки про пріоритетність форм знання — гуманітарного та «конкретно-наукового». на цій підставі виділялися та ворогували між собою різні, так би мовити, протилежні філософські напрями — позитивізм, неопозитивізм, марксизм та інші. Як показала дійсність — процеси тотальної інтеграції соціальних процесів та встановлення загальнолюдських менталітетів багато в чому «знали» цю проблему як таку. Прийшов час для подолання усталених століттями стереотипів мислення.

У сучасній філософській літературі немає спільної точки зору перш за все на необхідні та пріоритетні цінності, на які мусить орієнтуватися сучасне мислення. Якщо навіть у свій час Е. Дюркгейм наполягав на потребах аналізування факторів соціальності, то сучасні нам філософські течії застерігають, що на перший план виходить абстрагований від суспільних обмежень суб’єкт. Тобто, як бачимо, людина — взята у багатьох «онтологічних» та «феноменологічних» проявах, все таки постає як центральна фігура практично у всіх філософських дослідженнях.

Однією із загальноусталених в сучасній філософії є проблема співвідношення знаку та дійсності. Не дивлячись на те, що більшість філософів наполягає на «автономності», «знаку» чи «письма», їх самобутності у межах нового культурного простору, — при скільки-небудь прискіпливому дослідженні ми бачимо, що цей «автономний» знак — ні що інше, як новий, несподіваний ракурс дослідження все тієї ж людської культури, аналізованої з точки зору її формізованості та логізованості, без чого не можна обійтися у наш час.

Велике значення в сучасній філософії надається проблемі тексту, текстуальності. Причому текстуальність слід розуміти як загальну включеність суб’єкта в людську культуру, де рай знаходить своє опредмечування. Не менше значення має і проблема мови — мови, як такої, як засобу спілкування та комунікації, а головне — як проблема конструювання та деконструювання, об’єктивної та суб’єктивної дійсності. Проводячи паралель між різними філософськими напрямками, можна сказати, що сучасна людина, суб’єкт, віднаходить своє самобуття у суміші різних родів та видів реальності. Мова як засіб — не тільки спілкування та комунікації людей — а й органічної «включеності» суб’єкта в систему сучасної йому культури, виступає засобом його самовиявлення та самоідентифікації.