Розділ «2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ»

Для позитивістських шкіл характерний світоглядний скептицизм, що усуває з філософії під видом очищення її від псевдопроблем і псевдовисловлювань власне філософські проблеми. Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки), що передбачає перевірку висловлень (термінів), безпосереднє порівняння пізнаваних образів з фактами (світом). Згідно з Вітгенштейном світ є сукупністю фактів, і тому він — универсум мови. У зв'язку з цим завдання філософії — прояснення висловлень, припущень. Таким чином, функція філософії — пояснення діяльності людини в мовному світі. В опублікованому в 1921 р. "Логіко-філософському трактаті" (книзі-маніфесті неопозитивізму) Вітгенштейн стверджує, що "філософія — не теорія, а діяльність, що полягає в проясненні речень"31. Усі висловлення, пропозиції і поняття, відповідно до логічного позитивізму, поділяються на осмислені (істинні чи помилкові) і науково-неосмислені, тобто безглузді. Людина має право оперувати тільки осмисленими реченнями і поняттями.

В сферу безглуздих пропозицій і понять, тобто псевдоречень і псевдопонять, неопозитивісти, логічні позитивісти зараховують усі філософські пропозиції і поняття, оскільки, будучи най загальнішими, останні не піддаються верифікації і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлень, що фіксують той чи інший факт. Відповідно до такої логіки, безглуздо говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" чи запитувати: "чи є Бог?" іт.д. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "класова боротьба", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" і т.д., оскільки всі ці нібито псевдоречення і псевдопоняття не верифіковані. З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

Спробу перебороти труднощі, які виникають в логічному позитивізмі, пов'язані з метафізичною абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивістськи витлумачених фактів), почав критичний раціоналізм (К. Поппер, И. Лакатос, П. Фейєрабенд, Т. Кун). Поппер висунув тезу про те, що факти не можуть підтверджувати жодне теоретичне положення, але можуть їх спростовувати (фальсифікувати). Будь-які твердження негайно руйнуються, як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Фактично Поппер запозичив висновок англійського матеріаліста Бекона: навіть безліч підтверджень, отриманих шляхом індуктивного узагальнення, роблять дане положення дуже Ймовірним, у той час як досить хоча б одного обґрунтованого, безперечного факту, що спростовував би це узагальнення, щоб останнє на цій підставі було відкинуто як негідне. Доказ тому - доля висловлення "усі лебеді білі", що було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

У своєму спростуванні основного принципу логічного позитивізму — принципу верифікації — Поппер використовував матеріалістичний досвід критики неопозитивізму, хоча сам критикує його аж ніяк не з матеріалістичних позицій. Він увів поняття "асиметричність" і на цій підставі проголосив заміну принципу верифікації принципом фальсифікації. Відповідно до останнього, перевірка наукової свідомості, а також істинності наукових теорій, висловлень повинна здійснюватися не через їхнє підтвердження, а через спростування. З'ясувалося, що попперівський критичний раціоналізм у цьому плані — механічна заміна верифікаційності фальсифіційністю.

Попперівський фальсифікаціонізм призводив до відмови від визнання об'єктивної істини (навіть сам термін "істина" заміняється терміном "виправданість"), не поривав з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це намагався стверджувати сам Поппер. "Я був тією людиною, що вбила логічний позитивізм", — заявив Поппер. Вже у Віденському гуртку він займався критикою (а фактично — підчищенням) розроблюваних неопозитивістами філософських концепцій.

К. Поппер тісно пов'язав свої напади на принцип верифікації не тільки з критикою однобічності індуктивізму і психологізму в теорії пізнання, що є в суті своїй позитивним, але й із запереченням матеріалістичного вчення про рух пізнання як сходження від відносної істини до абсолютної. Він також висунув ідею про несумірність різних етапів пізнання, спрямовану проти діалектико-матеріалістичної теорії відображення. Ця теорія одержала назву "антикомулятивізм".

Критичний раціоналізм Поппера 70-80-х років — типово позитивістська позиція. Він і в наш час несе певне ідеологічне навантаження. На відміну від класичного раціоналізму ХУІІ-ХУШ ст.ст. критичному раціоналізму Поппера далека переконаність людини в її можливості пізнати складну навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм. Поппер сумнівається в здатності людського розуму.

Попперівський критичний раціоналізм, як і вся його філософія, суперечливий. Ідеалістичні вправи в його філософських концепціях як би співіснують із глибокими думками про рух і роль пізнання суб'єктивного світу людини.

На належну увагу заслуговує так звана теорія "трьох світів" Поппера, що він виклав у доповіді на III Міжнародному конгресі з логіки, методології і філософії науки в Амстердамі. Ця теорія має явно виражену об'єктивно-ідеалістичну спрямованість.

Останнім часом К. Поппер (як і 3. Фрейд — засновник філософії психоаналізу) уповає на несвідому діяльність людини. В опублікованій разом з нейрофізіологом Дж. Екклзом книзі "Самостьі її мозок" він неодноразово звертається до проблеми несвідомого. Як і психоаналітики, він порівнює людину, особу з айсбергом. Оцінюючи філософію Поппера і, зокрема, його критичний раціоналізм (як називає Поппер свої погляди 70-80-х років), ми можемо відзначити, що вона, у тому числі й у вирішенні проблеми світу і людини, не вийшла за рамки позитивістських принципів, хоча і є їхнім певним розвитком. За ці рамки не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, що одержав назву у філософській літературі постпозитивізму.

Серед філософських напрямів Заходу концепцію світу і людини розробляють представники екзистенціалізму. Філософи екзистенціалісти (С. К'єркегор, М. Хайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, Н. Аббаньяно, X. Ортега-і-Гасет, П. Тилліх, У. Баррет, М. Бубер, С. де Бовуар, Н. И. Бердяєв, Л. И. Тичин та ін.) стверджують, що людина припускає, що вона така, якою сама хоче себе бачити. Але з'ясовується, що людина така, якою її зробила природа, і ніхто нічого змінити не може.

При характеристиці людини екзистенціалісти ігнорують соціальну структуру, у якій людина живе. На їхній погляд, у світі існують тільки окремі, конкретні особи з незалежною від зовнішнього світу, автономною свідомістю. Колектив, суспільство протистоять особі, прирікають її на повсякденне безособистісне існування, що викликає страх, почуття непевності, приреченості.

Центральним для екзистенціалізму є конфлікт особи і суспільства. Відчуження між ними виводиться з визнання все тієї ж незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особою, з одного боку, і безликою щоденністю життя — з іншого, розглядається як нерозв'язне.

Екзистенціалізм, претендуючи на місце єдиної у світі антропологічної концепції, виходить з того, що в сучасному суспільстві відбувається деперсонізація індивіда, що виявляється в тім, що науково-технічний прогрес, одноманітність праці, ускладнення соціальних структур, об'єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація і стандартизація життя поглинають особу, ведуть до дегуманізації суспільства.

Представники екзистенціалізму односторонньо вбачають складності життя в антагонізмі між людиною і машиною, намагаються на цій основі пояснити всі суперечності і складності життя сучасного суспільства. Зазначаючи наявність відчуження в суспільстві, вони обмежуються описом суто духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вбачається їм не в зміні суспільних відносин, а у втечі у світ екзистенцій, у світ так званого істинного існування. Людина, за Хайдеггером, є перебування поза-себе-самої. Навіть зі швидкого аналізу цих поглядів можна зробити висновок про глибоку песимістичність екзистенціалістичних поглядів. Так, найбільше часто уживані екзистенціаналістами категорії і поняття, що характеризують людське буття, — "самітність", "страх", "смерть", "буття-для-себе", "буття-до-смерті", "занедбаність" і т.ін. Рух людини до смерті, — вважає Хайдеггер, — основний зміст людського життя. Подібний песимізм поділяють далеко не всі прихильники даного напряму. Зокрема, французький учений Ж.-П. Сартр вбачає сенс людського буття не в смерті, а у свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людині (для-себе-буття), у матеріальному світі він вбачає погрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розчинення у світі речей, він стверджує тим самим її свободу. У цьому, з погляду самого філософа, — гуманістичність його позиції.

Людина, відповідно до Сартра, у своїх природно-біологічних, соціально-рольових, класових і інших характеристиках повторима, подібна до інших людей. Але поряд з цим людині властива неповторність, що виражається в її цілях, задумах і інших, властивих даній людині характеристиках, що спрямовують її в майбутнє. Майбутнє ж представлене безліччю можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а значить — свободи, що є, за Сартром, універсальною характеристикою людського існування. Свобода в розумінні Сартра — це ідеальне бажання свободи, а не практичний процес розширення пізнання і контролю людини над навколишніми природними і соціальними явищами.

В XX ст. широке поширення в сфері дослідження проблем особи одержав фрейдизм — теорія і метод психоаналізу.

Австрійський лікар-невропатолог і психіатр 3. Фрейд (1856-1939 р.) запропонував новий метод лікування неврозів людини — психоаналіз, в основі якого лежать уявлення про сексуальну етіологію неврозів, про несвідомий прошарок як особливий рівень психіки людини, про особливе тлумачення сновидінь та ін. Психоаналіз став загальним психоаналітичним вченням про людину. Психоаналітичне бачення людини ґрунтується на виділенні свідомих і несвідомих аспектів людської діяльності, як непов'язаних між собою характерними окремими законами, структурами і функціями. При цьому пріоритет надається несвідомому, що є джерелом мотиваційної поведінки особи.

З позицій особливої ролі несвідомого, фрейдизм намагався пояснити як історію розвитку окремої особи, так і всієї людської цивілізації.

У фрейдизмі особливо яскраво виявляється відхід від раціоналізму до ірраціоналізму. Протягом тривалого періоду в західній філософії панували раціоналістичні концепції. Свідомість представлялася тим центром, навколо якого і виникали філософські суперечки, пов'язані з осмисленням взаємозв'язку людини і навколишнього світу. Фрейд, увівши новий вимір у філософію і звернувшись до проблеми несвідомого, немовби вивернув навиворіт саму свідомість, оголивши тим самим приховані сторони буття людини у світі.