Розділ «2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ»

Які ж конкретні характеристики людини, розглянутої з психоаналітичної точки зору? Чим є людина, якщо в основі її діяльності лежить несвідоме? Фрейд вважав, що розум деперсоналізує особу, перетворює її на факт серед фактів. Тому шлях до пізнання особи, стверджував він, лежить через розкриття таємних, глибинних джерел людського єства, що кореняться в біологічній природі людини, і зумовлюються інстинктами. Агресивність, за переконанням ученого, — один з основних інстинктів людини. У граничних своїх формах вона знаходить вираження в "інстинкті життя" (Ерос) і конфронтуючому йому "інстинкті смерті" (Танатос). Від боротьби цих протилежних сил залежить доля кожного індивіда, а в підсумку — і всього людства.

Загалом, відповідно до Фрейда, у людини серед несвідомих потягів — неприборкана пристрасть до руйнування, до катування себе й інших. Острах цього є головною причиною нестійкості людської культури і цивілізації. Правда, Фрейд, поряд з агресивним началом визнає наявність у людини розумового компонента, що "дрімає" у людині.

Саме інстинкти, вважає Фрейд, орієнтуючи людину на задоволення, визначають характер її діяльності. Тут зафіксований важливий момент людської життєдіяльності — прагнення до задоволення потреб. Однак, звівши людину до біологічного, учений відкинув якісну специфіку людини, що полягає в тім, що безпосередня людська життєдіяльність опосередковується системою суспільних потреб і відповідними до цих потреб видами діяльності.

Психоаналітичне бачення людини визначило новий поворот у філософському осмисленні буття людини у світі і відбилося на багатьох західних філософських і психоаналітичних напрямах. Інтроєкція людської проблематики в середину індивіда, акцентування уваги дослідників на проблемах, що знаходяться по інший бік свідомості, інтерпретація і розшифровка людського існування з погляду внутрішньоособистісних колізій і конфліктів імпонували багатьом західним філософським школам. Фрейдизм одержав значне поширення і визнання.

Однак майбутні дослідження в галузі антропології, соціології, психології, психіатрії показали обмеженість фрейдизму, який претендує на загальнозначуще вирішення проблем особистості. Тому послідовники 3. Фрейда - неофрейдисти Е. Фромм, Г. Саллівен, Р. Мей, К.-Г. Юнг, А. Адлер, В. Рейх, К. Хорні - прагнуть вийти за рамки біологічних характеристик людини. Пошуки відповідей на питання про сутність особи вони все частіше спрямовують в сферу соціальних явищ.

Швейцарський психіатр Юнг виступив проти фрейдистського трактування людини як еротичної істоти, виділивши такі рівні людської психіки, як "колективне" і "індивідуальне" несвідоме; австрійський лікар і психолог Адлер переглянув фрейдистські концепції біологічної детермінації людської психіки і піддав критиці положення про сексуальну зумовленість людської поведінки, висунув нові ідеї про природу людини з апеляцією до "почуття неповноцінності" людини, під впливом якого відбувається внутрішній розвиток людської психіки і цільове функціонування несвідомих процесів.

Фрейдівський психоаналіз по-своєму переглянув і американський соціальний психолог Фромм. Він критично поставився до фрейдівського біологізму, сексуалізації несвідомого, уявлення про антагоністичне протиріччя між людиною і культурою. Фромм висунув своє розуміння сутності і природи людини, що базується на розкритті умов її існування. Він запропонував поняття "екзистенціальна дихотомія", що відображає специфіку людського буття. Одна з екзистенціальних дихотомій полягає в тому, що людина, за Фроммом, будучи частиною природи, є одночасно сильною і слабкою істотою, розумом усвідомлюючи свою безпорадність. Не маючи, подібно до тварини, сильних інстинктів, вона виробляє здатність самостійного прийняття рішень. Але, стикаючись із різними альтернативами в людському суспільстві, вона не завжди здатна зробити правильний вибір — і це стає причиною її постійної тривоги і непевності. А звідси — нова "екзистенціальна дихотомія": людина розраховується за свою свідомість непевністю. Усвідомлення ж свого закінчення в часі постійно викликає страх смерті, породжуючи "екзистенціальну дихотомію" між людським життям і смертю. Ця "роздвоєність", що виходить із самого факту людського існування, згідно з Фроммом, впливає на людину і людство.

Не піднявшись до розуміння соціально-діяльної сутності людини, неофрейдисти розглядають особу тільки з погляду її відчуженості, самітності. Тому і головна увага звертається не на соціальний бік життя, не на її роль у життєдіяльності особи як сферу самореалізації особи, а на переживання самітності в конфронтуючому з людиною суспільстві. Тим самим неофрейдизм на місце фрейдистського ірраціоналізму біологічних імпульсів висуває ірраціональність соціальну. Тут пошуки "істинної сутності" людини обмежуються, в результаті, сферою духовної ірраціональності.

Впливовим серед західних філософських напрямів виступає Франкфуртська філолофсько-соціологічна школа (Г. Маркузе, Т. Адорно, Ю. Хабермас та ін.). Як і Фромм, франкфуртські теоретики вимагають "удосконалювання" Марксової концепції людини, вважаючи за необхідне направити марксизм від аналізу соціально-класових відносин у бік аналізу психології індивіда, структури його інстинктів і потягів і в остаточному результаті — з'єднати марксизм і фрейдизм. У зв'язку з таким підходом цей напрям західної філософії відомий як неомарксизм.

Неомарксисти трактують звільнення людини як наслідок внутрішньої рефлексії, як самозвільнення, що тлумачиться в абстрактно-ідеалістичному дусі. Франкфуртські теоретики (Адорно, Маркузе, Хоркхаймер) абсолютизують протиставлення індивіда і суспільства, бачачи постійний конфлікт між устремліннями окремої людини і встановленими нормами буття суспільства, тобто конфлікт між щастям індивіда і спільним щастям; вони стверджують думку про придушення індивідуальної свободи суспільним прогресом. Це пояснюється тим, що антигуманізм сучасного суспільства грунтується на інстинктах самої людини.

Теоретичні міркування і концепції звільнення людини, розроблю вальні нео марксиста ми і неофрейдистами, неспроможні, оскільки ґрунтуються на утопічному шляху досягнення людського щастя поза магістральною лінією розвитку людського суспільства.

У дусі характерного для Франкфуртської філолофсько-соціологічної школи підходу до оцінки марксизму з позицій психоаналітичної антропології виступають і представники сучасного покоління франкфуртців (Ю. Хабермас, А. Шмідт). Вони зближають Маркса і Фрейда, матеріалістичну діалектику і психоаналіз, які "взаємопроникають" і "відображаються один в одному" (Шмідт). Хабермас відкидає матеріалістичне розуміння історії і вважає, що, спираючись на вчення Маркса, не можна сьогодні усвідомити діяльність індивіда. Людську діяльність можна пояснити, за Хабермасом, лише з позицій психоаналізу, за допомогою якого можна розкрити зв'язок несвідомого і свідомого в поведінці людини. Об'єктивно такий підхід веде в сферу дослідження "інтерсуб'єктивної індивідуальності" (як висловлювався Хабермас на Брайтонському філософському конгресі).

Представники напряму західної філософії, що отримав назву структуалізму (К. Леві-Стросс, Ж. Лакан, М. Фуко, Л. Гольдман, Р. Барт), розглядають людину як пасивний об'єкт незмінних історичних, соціальних, культурних, етнографічних, лінгвістичних без-особистісних структур. Свідомість і самосвідомість людини, що ігнорує ці структури (які визначають взаємозв'язок людської свідомості і світу), виявляються, згідно зі структуалізмом, джерелом неправильних уявлень про вільну діяльність людського "Я".

Потребують розгляду специфічні риси, властиві даному філософському напряму. Людина, за твердженням структуалістів, розчинилась в соціологічних і економічних проблемах, перетворилась, власне кажучи, на несвідомого виконавця правил, за якими функціонують різноманітні соціальні структури. Леві-Стросс, наприклад, на противагу Марксові намагається довести, що людина не є продуктом суспільного розвитку, що природа людини — незмінна.

Відомо, що К. Маркс розглядав людину в її історичному становленні як результат самої історії і розвитку виробництва. Безперечно людина виділилася зі світу природи. Але у всіх своїх проявах вона виступає як суспільна людина, і сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність — це складний, заснований на матеріальному виробництві, що здійснюється в системі суспільних відносин, процес свідомого, цілеспрямованого, перетворювального впливу на навколишній світ і на саму людину для забезпечення свого існування, розвитку. У своїй дійсності вона є сукупністю усіх суспільних відносин. З цього можна зробити висновок, що в основі еволюції людини лежать об'єктивні закони, і насамперед закони матеріального виробництва, що духовне виробництво, як і виробництво ідей, уявлень, свідомості спочатку безпосередньо уплетено в їхню матеріальну діяльність, у матеріальне спілкування людей, у мову реального життя.

Переходячи до висвітлення проблеми людини в персоналізмі, необхідно зазначити, що цей напрям філософії вважає особу первинною реальністю, під якою розуміється духовна субстанція, яка часто тлумачиться в релігійному дусі.

Персоналізм сформувався ще наприкінці XIX ст. у Росії (Н. А. Бердяєв, Л. Тичин, Н. О. Лоський) і США (Б. Боун, Дж. Ройс), з 30-х років XX ст. став розвиватися у Франції (Е. Муньє, Ж. Лакруа, П. Ландсберг, М. Недонсель, П. Рикер, Ж.-М. Доменанк, П. Ткбо). Послідовники персоналізму в США — М. Калкінс, У. Хокінг, 3. Брайтман, Р. Флюелінг.

Особа, відповідно до персоналізму, - вища цінність, першоелемент буття. Муньє, представник французького католицького персоналізму, називає християнське вчення про особу революційним переворотом у житті людства, що дозволяє створити деяке нове суспільство осіб. Але оскільки особа перебуває у ворожих відносинах з дійсністю, то життя особи нібито починається з ламання контакту з навколишнім середовищем. Особа повинна "піти" в себе, зосередиться на своєму "Я". Внутрішнє самовдосконалення — головний спосіб самоствердження особи.

Створений на основі християнських традицій, персоналізм обновляється шляхом асиміляції найвпливовіших у сучасному світі концепцій про людину. У роботах Муньє знайшли своє відображення по-християнськи перероблене марксистське вчення про людину і марксистський гуманізм. Треба визнати, що звернення до марксизму підвищило авторитет персоналістських пошуків. Разом з тим персоналістська теорія особи ввібрала в себе феноменологічні і екзистенціалістські позиції сучасного ідеалістичного антропологізму.

Головне соціальне завдання релігії і філософії персоналізм вбачає в зміні й удосконалюванні особи. Вчення про людську особу як суб'єкта історії і пов'язаної з ним концепції "гуманістичної революції" і "гуманістичного соціалізму" — основне у філософії персоналізму.