Розділ «2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ»

З огляду на особливості і результати промислової революції, становлення індустріального суспільства, враховуючи також поглиблення і загострення соціальних суперечностей, суспільного поділу й усуспільнення суспільної праці, перспективи перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, Маркс змушений був перейти до аналізу всього суспільного буття людини, розкриття усього ЇЇ способу життя. Отже, якщо у філософських і в економічних вченнях нового часу суб'єкт розглядався як ізольований інди-від, то в марксистській філософії людина розглядалась як суб'єкт соціально-історичного розвитку і суспільного виробництва. Суспільство й особа постали як суб'єктне буття людської сутності.

Маркс і Енгельс критично освоїли досягнення соціально-політичної думки просвітителів, представників утопічного соціалізму. На відміну від цих мислителів, які прагнули створити конкретну картину суспільства майбутнього, вони основну увагу звернули на тенденції суспільного розвитку, залишивши питання про конкретні форми цього суспільства ходу історії. Вони ніколи не давали конкретних рецептів форм суспільного устрою.

Головним змістом марксизму є гуманізм. Саме людина розглядається як вища мета і цінність суспільного розвитку. Тому центральною проблемою в марксизмі стає пошук шляхів для створення умов, що забезпечують вільний розвиток усіх сутнісних сил людини, усіх її здібностей. Звичайно, підходи до вирішення цієї проблеми визначаються не добрими побажаннями, а насамперед конкретним станом суспільства, рівнем розвитку суспільного виробництва, співвідношенням соціальних сил, гостротою внутрішніх суперечностей. Крім того, усвідомлення самої цієї проблеми і бачення шляхів її вирішення залежить від того, інтереси яких соціальних сил виражає той чи інший мислитель, який його власний рівень інтелектуального розвитку. Це важливо враховувати при оцінці історичного значення будь-яких теоретичних досліджень, а, отже, - і марксизму. Маркс і Енгельс - представники конкретної історичної епохи. Тому не слід дивитися на марксизм як вчення, у якому містяться відповіді на питання, придатні для всіх часів і для всіх епох.

При оцінці історичного значення марксизму в розвитку філософської, економічної і соціально-політичної думки необхідно звертати увагу на розробку загальних методологічних, філософсько-світоглядних проблем, що дозволили Марксові і Енгельсу зробити глибокий аналіз сучасної їм дійсності.

Як зазначалося, у центрі їхньої уваги було розкриття соціально-діяльної сутності людини. Маркс і Енгельс виходили з того, що зрозуміти будь-яке явище, процес можна найповніше тільки виходячи з аналізу найвищого рівня його розвитку. Це дозволяє розцінити і здійснену логіку історичного процесу, і альтернативні його можливості, що не реалізувалися в дійсність. А через те, що найвище розвиненою у навколишній дійсності є людина, то для визначення свого ставлення до неї їм необхідно було звернутися до з'ясування сутності людини, а звідси — до сутності світу, їхнього взаємозв'язку, до вирішення питання про місце людини у світі, ставлення до нього, про можливості його пізнання і перетворення, про граничні основи буття світу і людини, а також питання про загальну структуру світу (як він улаштований: сукупність явищ чи взаємозалежне ціле) і стану, у якому людина і світ перебувають (у стані руху, розвитку чи спокою). Усе це й зумовило для Маркса і Енгельса необхідність визначити своє ставлення до суспільної думки минулого, а також свої вихідні методологічні, філософсько-світоглядні позиції для оцінки сучасної їм дійсності, виявлення тенденцій і закономірностей суспільного розвитку.

Розглядаючи процес життєдіяльності як процес виробництва і відтворення людини, Маркс і Енгельс приділили особливу увагу розкриттю ролі в ньому практики. Вони показали, що суспільне життя є власне кажучи практичним, що практика - це універсальний спосіб взаємодії людини і світу. Отже, суспільно-практична діяльність - це та основа, що опосередковує усі сторони життя людини. Практика визначає зміст і спрямованість зв'язку людини з природою, характер освоєння людиною навколишньої дійсності.

Маркс і Енгельс показали, що свідомість людини є не чимось іншим, як усвідомленим буттям. Але будучи зумовленою суспільним буттям, суспільна свідомість відіграє активну роль, перетворюючи діяльність людини на целепокладальну діяльність. Виникнувши як результат людської життєдіяльності, вона перетворюється на її передумову. Особливістю цілепокладальної діяльності є те, що в ній спрямованість до досягнення бажаного з неминучістю повинна узгоджуватися з можливостями, зумовленими об'єктивними умовами життя людини, об'єктивними закономірностями розвитку дійсності. Це значить, що цілепокладальна діяльність нерозривно пов'язана з свободою. Саме рівень людської свободи характеризує людину як суб'єкта соціальної діяльності, визначає її місце і значимість у життєдіяльності суспільства й особи.

Значне місце в марксистській філософії займають питання пізнання і перетворення світу. Маркс і Енгельс показали, що пізнання є практичним за своєю природою, що пізнавальне і перетворювальне ставлення людини до світу і до себе випливає з її соціально-діяльної сутності. Опосередковуючи задоволення своїх життєвих потреб процесом виробництва і системою суспільних відносин, людина змушена не просто пристосовуватися до природного середовища, а перетворювати його на умови свого існування. Природно, що від ступеня пізнання властивостей, зв'язків, законів природи і громадського життя залежать її суб'єктивні устремління, можливості їхньої реалізації.

Важлива заслуга Маркса і Енгельса полягає в розробці діалектики. Як зазначалося в першій темі, філософія, розкриваючи специфіку взаємозв'язку людини зі світом, крім з'ясування питання про природу і сутність світу і людини, з'ясування граничних основ їхнього буття, розглядає і питання про те, як світ улаштований, чим він є за своєю загальною структурою, а також про те, у якому стані він перебуває: у стані спокою, незмінності, чи в стані руху, зміни, розвитку. В історії філософської думки відповідь на це питання знайшла своє вираження в метафізиці і діалектиці.

Маркс і Енгельс, спираючись на досягнення попередньої філософської думки, з'єднали діалектику з матеріалізмом. Матеріалізм і діалектика в марксистській філософії набули значення найважливіших принципів обґрунтування ідеї гуманізму, обґрунтування можливостей створення реальних умов, що забезпечують вільний розвиток кожної окремої людини, усіх її сутнісних сил і суспільства. Діалектика тут стала методологічним принципом, що визначає спосіб підходу до аналізу, оцінки явищ, характер ставлення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності, принципу, що потребує всі явища, процеси розглядати в системі загальних зв'язків, у русі, зміні, розвитку. Відповідно до діалектичної концепції розвитку джерело розвитку варто шукати у внутрішній суперечливості самих явищ, процесів.

Розкриття соціально-діяльної сутності людини і сутності світу її буття, соціальної зумовленості змісту і структури суспільної свідомості, практичної зумовленості пізнавального ставлення до навколишнього світу і до себе, розробка питань діалектики дозволили Марксові і Енгельсу довести, що тим спільним, що об'єднує усіх людських індивідів у рід "людей", є не природні узи, а соціально-діяльна сутність людини, тобто опосередкування задоволення її життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності.

Маркс і Енгельс не ставили перед собою мети створити, подібно до Гегеля, струнку, логічно викладену й обґрунтовану систему філософського знання. Для них головним було — визначити своє ставлення до попередньої і сучасної їм філософської думки, а також визначити ті вихідні методологічні принципи, спираючись на які вони змогли б підійти до аналізу сучасної їм соціальної дійсності, розкрити закономірності і тенденції її розвитку. Тому філософія марксизму формувалася в процесі дослідження Марксом і Енгельсом тих реальних процесів, що відбувалися в повсякденному житті. Природно, що поглиблення дослідження дійсності, безупинні зміни в суспільному житті зумовили певні зміни й у їхніх поглядах, оцінках конкретних подій. Це зумовило для них необхідність творчого підходу до аналізу логіки історичного процесу, до змісту понятійного апарату. Це ж зумовлює необхідність творчого підходу до оцінки самої філософії марксизму. Вона — не сума догм, рекомендацій, придатних для всіх часів і народів, її основні принципи і методологічні засади містять потребу в подальшому розвитку, вдосконалюванні відповідно до нових історичних умов.

Кінець XIX і початок XX ст.ст. ознаменувалися значними змінами у всіх сферах життя суспільства. Подальший розвиток суспільного характеру виробництва, завершення територіального поділу світу, перетворення капіталізму на світову систему господарства, що включала в себе всі країни з будь-яким рівнем техніко-техноло-гічного, економічного, соціально-політичного, духовного розвитку, зумовило постановку ряду філософських проблем. Виникла потреба в осмисленні як загальних тенденцій розвитку суспільства, так і аналізу й оцінки реальних процесів, що відбуваються в різних сферах життя, різних країнах, різних регіонах.

В. І. Ленін, полемізуючи з представниками емпіріокритицизму, приділив багато уваги питанням теорії пізнання. У "Філософських зошитах" він виявив зацікавлення щодо загальних проблем діалектики, проблем матеріалістичного розуміння історії.

В роки після революції 1917 р. філософська думка почала активно розвиватися. Однак у міру зміцнення адміністративно-командної системи в розвиткові філософської думки виникли серйозні труднощі. Ядро марксистської філософії — концепція соціально-діяльної сутності людини, а також питання діалектики, теорії пізнання були догматизовані, перетворені на засіб обґрунтування адміністративно-командної системи як суспільного устрою, який найбільш повно відповідає логіці історичного процесу. Звичайно, не можна стверджувати, що філософська думка завмерла. У багатьох галузях філософського знання були досягнуті значні успіхи, але вони найчастіше залишалися результатами дослідників-ентузіастів.

Величезної шкоди розвиткові філософії завдала розбіжність між теоретичними установками, уявленнями про бажане і належне, ідеалами, що служили світоглядними орієнтирами, з одного боку, і практикою господарської і соціально-політичної діяльності керівництва країни — з іншого. Криза, що охопила суспільство, пов'язана з тими перетвореннями, що відбулися, особливо з розпадом СРСР, знайшла своє відображення і у філософській думці. Тому за сучасних умов виникла потреба як у збереженні всього кращого, що було досягнуто в розвитку історії філософської думки, так і у філософському осмисленні сучасної дійсності, сучасного життя, закономірностей і тенденцій історичного процесу. Важливу роль в подальшому дослідженні методологічних, філолофсько-світогляд-них проблем суспільного розвитку, проблем суті людського буття повинен відіграти творчий розвиток марксистської філософії.

Проблеми світу і людини у філософській думці України

В українській філософії проблема світу і людини здавна займає одне з провідних місць, вирішуючись у різні історичні епохи відповідно до рівня розвитку суспільної практики і наукового пізнання. Так, східні слов'яни (які склали основу українського народу), як і народи інших країн, на ранніх етапах історії у своїй діяльності і духовному житті спиралися на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожнюванням реальних сил природи і поклонінням їм. Таке світосприймання не втратило свого впливу на їхню духовну культуру і при політичній орієнтації Володимира Святого на прийняття християнства. Напроти, трансформуючись в християнстві, міфологічні погляди язичництва наклали свій відбиток на систему багатьох положень самого християнства, формуючи специфічні його особливості в руських землях. Складаючи "найнижчий" шар духовної культури русичів на противагу "книжній" мудрості верхів, особливо в тих іпостасях, що безпосередньо стосувалися життя простого народу, елементи язичництва проіснували багато століть і після хрещення Русі як деякі світоглядні орієнтири в поясненні світу і людини, їхньої взаємодії. Проте, 988 р. став для літописців тим рубежем, що поділив історію східного слов'янства на два періоди: язичницький, "коли руський народ перебував у цілковитому мороці і неуцтві", і християнський, пов'язаний з "світлом високої духовності і культури".

Перемога християнства дійсно була історично виправдана, а його прогресивність полягала в тому, що Русь, як і деякі інші європейські країни, минаючи історичну стадію рабовласницького ладу, прийшла до феодалізму, встановила економічні, політичні і культурні зв'язки зі своїми сусідами — християнськими країнами Європи. Разом з феодалізмом на Русі закріплюється і новий світогляд, домінантою якого стає відкриття значимості людини і людства в навколишньому світі. Відтепер стає аксіомою, що людина є центром світу і саме в людині міститься сенс його існування. При цьому світ мислиться не замкнутим у собі. Природа (макрокосм) служить людині (мікрокосму), допомагає їй матеріальними благами і через неї Бог відкриває людині заповіді поведінки. Світ повертається до людини, бере участь у її долі. Звідси не тільки проголошення нових принципів життя, але і динамічний монументалізм світосприймання, відкриття історії, що одержує визначений світоглядний зміст і поєднує собою все людство, а історія власної країни розглядається як частка світової історії. Такі світоглядні орієнтири на Русі послідовно відстоювалися Іларіоном (невід. -1073 р.), першим митрополитом з русичів, що провадили ідею рівності народів як запоруки вільного, а не рабського існування, Нестором-літописцем (близько 1056 - після 1113 р.), Кирилом Туровським (між 1130-1134 - близько 1182 р.). Характерно, що дотримуючись християнської традиції про визначеність доль світу і людини Богом, зазначені мислителі звертали увагу на земне існування людини, її реальне земне життя, проголошуючи силу людського розуму. Така лінія чітко просліджується в роботах Никифора (невід. -1121 р.), Володимира Мономаха (1053-1125 р.), Климента Смолятича (невід. -1159 р.), Данила Заточника. Виступаючи за реабілітацію знання, "мирської мудрості", проголошуючи гуманістичні ідеї, вони вказували, що приналежність до роду людського усвідомлюється через діяльність, де праця є вищим мірилом Богокорисності людини. Так, на думку Климента Смолятича, головна мета пізнання — пізнання слави і всемогутності Бога — можлива тільки через дослідження предметів і явищ навколишнього світу. Провідне місце в цьому процесі належить розуму. Саме в розумі людський дух одержує своє земне буття і спрямовується до пізнання Бога, схованого в "тварині". Після Климентія Смолятича Кирило Туровский також звертається до розуму, за допомогою якого прагне перебороти містико-аскетичне неприйняття мирських цілей, виробити критерії життєдіяльності для мирської людини. Світ, людина постають у нього власною долею, позбавляються небесного заступника. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину приналежності Бога до мирського життя, його служіння людині, відповідно до чого творіння світу Богом і олюднювання Бога здійснюється в інтересах людини, що відповідають промислу творця. Світ зцілює "тілесні недуги" людини, забезпечує її земне існування, свободу волі, розумний пошук, вільний вибір між добром і злом. Твердження ж Кирила Туровского про те, що не можна безкарно чинити зло навіть з добрих спонукань стало пізніше одним з центральних у вітчизняній філософії і літературі. Проголошення осо-бистісних начал у давньоруській думці, осуд будь-якої ієрархізації соціального буття, розгляд людини самої по собі, поза приналежності до якого-небудь середовища, єдиним надбанням якої є розум — головна думка Данила Заточника. Твердо віруючи і співчуваючи релігії Христа, Данило Заточник розглядав добро і зло не з погляду метафізики, а з позицій життєвої практики, народної мудрості. Засуджуючи шлюб без любові, чернецтво без святості, він послідовно провадив думку про те, що сила людського розуму вища за всі інші сили, а особливо за сили багатства і влади.

Татаро-монгольська навала, колонізація українських земель Великим князівством Литовським, а потім полонізація їх затримали розвиток української філософської думки. Однак вже в XV-на поч. XVI ст.ст. відбувається процес її відродження, де разом з підвищенням національної самосвідомості українського народу спостерігається поширення гуманістичних ідей, носіями яких у даний період виступили такі видатні діячі української культури як Юрій Дрогобич (1450-1494 р.), Павло Русин (1470-1517 р.), Лукаш з Нового Міста (невід. -1542 р.), Станіслав Ориховський-Роксолан (1513-1566 р.). Пропагуючи античні пам'ятки філософії і літератури, вони дійшли висновку проте, що людина, як частина природи, має право на задоволення своїх земних потреб, гармонійний розвиток душі і тіла, дотримання законів природи, пізнання яких повинно стати основою людської діяльності, пов'язували історичний прогрес з розвитком освіти і науки, використанням їхніх досягнень на практиці. Проблему свободи особи, справедливого суспільного ладу вирішували, спираючись на принципи природного права і суспільно-договірної концепції походження держави. Зокрема, С. Ориховський-Роксолан походження держави пов'язував з характером життя індивідів і природним їхнім інстинктом до громадського життя. Завдання держави він бачив у забезпеченні гарантії права і власності кожного громадянина, заявляючи, що законам держави повинні підкорятися всі, навіть королі. Душою держави С. Ориховський-Роксолан вважав справедливість, що полягає в тому, що кожен член суспільства може одержати те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконати своє призначення в поєднанні з істиною і вірою. Одною з найважливіших якостей людини вважав почуття власної гідності, бачучи критерій переваги однієї людини над іншою не в її походженні, а в розумі, особистій чесності і добропорядності.