Розділ «2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ»

Істотна риса даного напряму виявляється в соціальному тлумаченні християнства, в обґрунтуванні необхідності активної участі християн у земному житті і перебудові людської цивілізації на гуманістичних принципах.

Персоналістична концепція особи, прихильники якої претендують на створення універсального, позачасового вчення про людину, виявляє свій внутрішній зв'язок з іншими філософськими напрямами, збігаючись з етапами еволюції останніх. Персоналізм у наш час тісно переплітається з релігійно-філософськими вченнями про людину, особливо з неотомістською антропологією.

Неотомізм - офіційна філософська доктрина католицької церкви. Визнаними авторитетами неотомістської філософії є: Е. Жильсон, А. Сертийанж, Ж. Маритен, В. Бруггер, И. Лотц, Й. де Фриз (Німеччина), Д. Мерсьє, А. Дондейн, Р. ван Стенберг, Л. де Рейме-кер (Бельгія), У. Падовані, Ф. Ольджаті, К. Фабро (Італія) та ін. Неотомізм — один з найпоширеніших напрямів сучасної філософії в католицьких країнах Європи, Америки й інших континентів, має у своєму розпорядженні велику систему центрів і навчальних закладів (Вищий інститут філософії при Лувенському університеті в Бельгії, Академія св.Хоми у Ватикані, Католицький інститут у Мілані, Паризький католицький інститут, Інститут в Пуллахе біля Мюнхена), численними журналами й іншими періодичними виданнями.

Класичний томізм розглядав людину як раз і назавжди дану, незмінну духовну субстанцію. Модернізований же томізм, чи неотомізм, проповідує історичність людини.

Людське суспільство в соціально-політичній філософії неотомізму як природне суспільство, однак історичний процес — як рух суспільства до заздалегідь визначеної мети.

Неотомістська концепція людини мовби виростає із загального, класичного теологічного погляду на людину, що виступає в ній усього лише підсумком прагнення неорганічної й органічної матерії до блага. Тим самим фактично усувається проблема генезису людської діяльності, практики суб'єкта. Подібний підхід стає передумовою неотомістської концепції природи, сутності людини.

Звертаючись до аналізу людини, неотомісти оперують категоріями "індивідуальність", "особа", "людська природа". Перша використовується ними для позначення будь-яких речових утворень, субстанцій, що виникають, відповідно до неотомізму, при впровадженні ідеальної форми в матерію. У подібному розумінні людина з'являється як особлива субстанція, що відрізняється своєю специфікою і місцем в ієрархії творення. Оскільки людина — це єдність душі і тіла, тільки багатомірна душа робить її справді людиною.

З урахуванням соціального відновлення сучасного світу обновляється і неотомістська антропологія, що видно з праць представників так званого трансцендентального варіанту сучасної релігійної філософії. Мабуть, найчіткіше ці нові ідеї виражені в роботах К. Войтили, що став у 1978 р. папою римським Іоанном Павлом II. У працях релігійних філософів Г. Зиверта, І. Лотца, К. Ранера й інших (Пулласька школа) відбиті провідні ідеї еволюції традиційного неотомістського вчення про людину.

Так, Войтила висуває центральну тему аналізу — феномен людської дії. Дія в нього первинна стосовно свідомості. Він у дусі відновлення томізму досліджує проблематику морального вибору суб'єкта, мети і змісту його існування. Людина постає зануреною у вічні цінності і цілком відключеною від реальної історії.

Суперечності створеної Войтилою філософської концепції свідчать про те, що реформа традиційної неотомістської антропології не призвела до створення послідовного варіанту пояснень сутності культурно-історичної діяльності людини. Усвідомлюючи необхідність тлумачення соціальної активності суб'єкта, філософ спробував знайти джерело цієї активності в людській душі, що тяжіє до вічних цінностей. Як і інші релігійні філософи, він не може відійти від стереотипу виведення історії з надісторичного, надприродного.

Проблема людини вийшла на перший план і в протестантських філолофсько-теологічних напрямах і школах. На думку протестантського теолога В. Таннеберга, людство живе сьогодні в епоху антропології, а всеосяжна наука про людину стала головною метою сучасності.

Протестантську концепцію людини виразив у так званій діалектичній теології К. Варт. За вихідний пункт дослідження Варт взяв усвідомлення людиною своїх меж і можливостей. Про людину не можна нічого сказати, якщо не розглядати її в тісному зв'язку з Богом. Щоб пізнати людину, треба знати, що про неї говорить Бог.

Людина, за Бартом, постійно перебуває під владою сваволі, вона закинута у світ хаосу й абсурду. Свою людяність вона знаходить тільки при зустрічі з Богом, а не в спілкуванні з іншими людьми і не у виробничих відносинах. Будь-яка історія людини позбавлена змісту, якщо це не історія спілкування з Богом.

Останнім часом Варт усе більше став схиляться до того, що не можна говорити про Бога, не говорячи про людину. Але вирішальною у його концепціях залишається теза про непереборність людського пізнання і дії.

Протестантський теолог П. Тилліх розвивав свою філософію, спираючись на екзистенціалізм. Фундаментальну сутність людського буття він визначив як "буття-в-світі". Людина і світ взаємозалежні і внутрішньо залежать один від одного. "Я" без світу, за Тилліхом, порожнеча, а світ без "Я" — мертвий.

На відміну від тварини, що живе у світі теперішнім моментом, людина живе й у майбутньому, маючи різні турботи, призначення. Головна турбота для неї — здійснити своє життєве призначення. Але людина усвідомлює, що вона відокремлена від справжнього життя, і тому вона гріховна, постійно вирішує проблему "бути чи не бути".

Людина у світі має кінець, і її буття — це "буття-до-смерті". Вона постійно розривається між буттям і небуттям. Оскільки кінечне "Я" усвідомлює свою кінцівку, людська ситуація характеризується занепокоєнням, тривогою і страхом.

Заслуговує на увагу розгляд проблеми мужності в протестантській теології. У цьому зв'язку значний інтерес викликає робота Тилліха "Мужність бути", у якій учений говорить про визнання й усвідомлення людиною границь, меж своїх можливостей. Мужність необхідна людині, щоб перебороти небезпеки, з якими вона стикається, коли хоче затвердити своє право жити по-людськи; щоб перебороти страх перед долею і смертю, провиною й осудом, порожнечею і безглуздістю життя. І всі ці тривоги виникають із усвідомлення людиною своєї граничності.

В обґрунтуванні своєї концепції світу і людини релігійно-філософські теоретики сучасного західного світу змушені все частіше звертатися до еклектичних запозичень у інших філолофськоантропологічних напрямів (екзистенціалізму, персоналізму, фрейдизму і т.д.).

Останнім часом намічається певний симбіоз католицької філософії і всього християнства загалом зі східними релігіями. Створюються "гібридні" релігійні культи, що перетинаються з містикою. Широко поширюються нові сектантські, культові, оккультно-політичні організації і рухи. Набула популярності так звана церква уніфікації на чолі з Мун Сон Меном. Секти "Харе Кришна", "Ананда Марга" використовують християнську і східну містику, східні магії.