Розділ «2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ»

Першим професором філософії Харківського університету, відкритого в 1806 р., став німецький філософ І. Б. Шад, який пропагував ідеї Шеллінга. Цю же лінію провадив і його учень А. І. Дудрович (1782-1836 р.), який розглядав світ як одкровення божества, а людину як його вище створіння, трактуючи динамічне вчення Шеллінга в дусі одкровення. Після вислання в 1816 р. І. Б. Шада з Харкова філософія в тамтешньому університеті взагалі втратила свій професійний характер. Більш-менш адекватне вирішення проблеми світу і людини ми бачимо тут у роботах Т. Ф. Осиповського (1765-1832 р.), а потім А. А. Потебні (1835-1891 р.). Критично осмисливши ідеалістичне вчення Лейбніца про передбачену гармонію, суб'єктивний ідеалізм Берклі та Юма, ідеї Канта і Шеллінга, Т. Ф. Осипов-ський за світоглядні орієнтири пояснення світу і людини обрав матеріалізм. На Його думку, кантівський апріорізм і агностицизм є згубними принципами для науки, що вимагає визнання світу таким, яким він є, тобто який існує об'єктивно. Спираючись на атомно-молекулярну гіпотезу, експериментальні дані хімії, захищав ідею подільності матерії, з якої складаються речі зовнішнього світу, її внутрішньої активності, що не потребує ні творця, ні акту створення, що містить джерело руху в самій собі. Жагучий поборник науки й освіти, Т. Ф. Осиповський бачив у їхньому розвитку шлях до поліпшення суспільства, ставлячи в залежність від них такі моральні категорії, як справедливість, честь, чесноти. На позиціях матеріалізму в поясненні світу і людини стояв А. А. Потебня, який відстоював первинність матерії, вторинність свідомості і мислення стосовно неї, причинно-наслідковий взаємозв'язок предметів і явищ навколишнього світу, що містять причину в самих собі. Висвітлюючи проблеми людини, А. А. Потебня висловлював думку про роль праці і знарядь виробництва у становленні людини і людства, зазначаючи, що саме завдяки праці людина виділилася з тваринного світу. Основою розвитку суспільства вважав нагромадження і передачу знань від покоління до покоління, був глибоко переконаний у тому, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства, теоретично обґрунтовуючи право кожного народу розвивати свою культуру і духовні здібності на принципах рівноправності і взаємоповаги.

Ідеї шеллінгіанства з їхньою інтерпретацією в дусі православного теїзму в першій половині XIX ст. були притаманні професорам Ришельєвського ліцею (Одеса), перетвореного пізніше на Новоросійський університет, Н. Д. Курлянцеву (1802-1835 р.) — одному з перших перекладачів робіт Шеллінга на російську мову, К. П. Зеленецькому (1812-1858 р.). З позицій об'єктивного ідеалізму Шеллінга вони відстоювали думку про те, що світ і людина створені єдиним, вічним началом, одухотвореним божественною думкою, Провадячи ідею єдності людини і природи, розвитку і взаємодії всіх явищ останньої, тотожності законів буття і мислення, визнавали в основному ідеальну єдність світу.

Спадкоємцем традицій Києво-Могилянської академії в розвитку духовної культури і філософії в Україні став відкритий у 1834 р. Київський університет св.Володимира. Однак, у силу вищевказаних причин, філософія в Київському університеті трохи замкнулася сама в собі, зосередивши увагу на обговоренні предмета філософії, її призначенні, з'ясуванні загальних тенденцій розвитку. Сприйнявши ідеї німецької класичної філософії, інших європейських систем, професори філософії Київського університету, зберігши високий рівень філософської культури, засвоїли насамперед ідею історизму, усвідомивши, що кожна філософська система є закономірним етапом історичного розвитку людського духу, зберігаючи свою цінність у контексті цілісного процесу розвитку філософії. Такий підхід до філософії властивий не тільки першим професорам філософії Київського університету О. М. Новицькому, С. С. Гогоцькому, але й А. А. Козлову (1831 -1901 р.), В. В. Зелінському, А. Н. Гілярову, які читали курс філософії наприкінці XIX і початку XX ст.ст., інтерпретуючи проблему світу і людини з позицій філософського ідеалізму чи панпсихізму з їхнім визнанням первинності духовних субстанцій як єдино сущого в собі буття.

Матеріалістичне пояснення світу, що відстоюється першим ректором Київського університету М. А. Максимовичем (1804-1873 р.) знайшло своє продовження в працях натуралістів. Панівним воно було і серед українських письменників і публіцистів (Т. Г. Шевченко, М. Вовчок, М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський, М. І. Павлик, Л. Українка, П. А. Грабовський, Б. І. Грінченко, М. М. Коцюбинський, І. Я. Франко, В. К. Винниченко й ін.). Останні, не будучи професійними філософами, у силу специфіки публіцистичної і художньої творчості, гостріше піднімали проблему людини, ставлячи її в центр усього буття. Визнаючи нерозривний зв'язок людини з "матір'ю-природою", соціальну зумовленість її життєдіяльності, вони виходили на обґрунтування загальнолюдських цінностей, необхідності демократичної перебудови суспільства, здатного забезпечити людині її природні права і свободу, гідні людської сутності умови життя.

У радянський період філософська думка в Україні у вирішенні проблеми світу і людини обмежувалася інтерпретацією основних положень класиків марксизму, критикою західної філософії, підмінюючи наукове пояснення проблеми ідеологічними вимогами й установками, що випливали з кон'юнктурних потреб даного часу. Тільки в 70-і роки ця проблема у всій повноті була висвітлена колективом відділу діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН УРСР під керівництвом В. І. Шинкарука, В. П. Іванова в монографії "Людина і світ людини" (К., Наукова думка, 1977 р.), одержавши подальшу розробку в працях В. 1. Шинкарука, В. П. Іванова, А. І. Яценка, Н. Ф. Тарасенка, Ю. В. Осічнюка, В. Г, Табачковського та ін. Наприкінці 80-х років проблема світу і людини стає зосередженням філософських курсів більшості вузів України, досліджень із філософсько-соціальних проблем екології, філософських основ культури, філософської антропології.

Філософія в сучасному світі

Сьогодні, коли боротьба за людський розумовий фактор, світорозуміння людей, їх життєві, соціальні і духовні орієнтири ускладнилася, велику роль відіграють об'єктивна оцінка сучасної філософської думки, особливо її філолофсько-теоретичних конструкцій. Особливої актуальності набувають і критичний аналіз найвпливовіших сучасних філософських вчень про людину, про її природу, життєві проблеми, можливості і перспективи.

У сучасній філософії і соціології спостерігається величезна кількість підходів до проблеми людини, які найчастіше конфронтують один з одним. Особливо стали популярними спроби західної філософської антропології створити цілісну картину людини. Термін "філософська антропологія" означає сформоване на Заході філософське вчення про людину (виникло в 20-30-х роках XX ст.ст., представлене такими філософами як М. Шелер, М. Ландман й ін.). Останнім часом він широко вживається і у вітчизняній літературі.

Дане вчення претендує не тільки на роль єдиної теорії людини, але і на виконання нею методологічної й інтегруючої функції в системі філософії і соціології і використовується як альтернатива діалектико-матеріалістичним поглядам на світ і людину. Зараз приділяється багато уваги тому, щоб, виходячи з визнання ущербності людського організму, обґрунтувати незмінну сутність людини.

У філософській антропології є такий варіант біологізаторної концепції, відповідно до якого сутність людини вбачається в її агресивності. Агресивність же трактується як інстинкт, як необхідна частина поведінки людини, без якого вона не може існувати і переборювати труднощі.

Почали відроджуватися й ідеї надлюдини, що виходять із уявлення про людину як істоту, у якій виражається нескориме прагнення стати вищою за саму себе (Е. Бенц, В. Панненберг).

Усі концепції сучасної філософії, що прагнуть вивести сутність людини з її біологічної неповноцінності, використовуються як засіб теоретичного обґрунтування невинності тих, хто розв'язує війни, виправдання насильства інстинктом агресивності.

Проблеми сутності людини тісно пов'язані з питаннями особи. Поворот філософської думки до антропології має своє обґрунтування. Якщо раніше ідеалістична філософія замикалася на гносеологічному, моральному чи педагогічному підході й у такий спосіб прагнула удосконалити і його природу, то в період активізації мас як суспільної і соціальної сили ідеологія і філософія переорієнтувалися у бік обліку суб'єктивного фактора, тобто взяли курс на вивчення індивіда, особи, людини в історичному процесі.

Така переорієнтація характеризує не тільки філософську антропологію. Вона властива й іншим напрямам сучасної філософії — як традиційним (неопозитивізм, екзистенціалізм, феноменологія, неотомізм), так і похідним від останніх, тобто які розвивають традиційні філософські напрями (критичний раціоналізм, структуралізм, персоналізм, психоаналіз, франкфуртська філолофсько-соціологічна школа, герменевтика, сучасна релігійна філософія, неомарксизм).

Виникнення нових філософських течій є певною тенденцією класичного позитивізму і неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму, а загалом — реакцією на кризу традиційних напрямів західної філософії. У той же час у сучасній філософській думці порушується ряд проблем, необхідність дослідження яких диктується самим життям. Тому зараз особливо важливим є той факт, що філософська думка повинна творчо розвиватися у відкритій полеміці між представниками різних шкіл, напрямів.

Питання сутності й існування людини, її місця в сучасному світі, у системі соціальних зв'язків знаходяться в центрі уваги усіх філософських течій.

Підтвердженням зростання інтересу західної філософії до проблем людини, змісту її буття став XVIII Міжнародний філософський конгрес (Брайтон, 1988 р.). Предмет дослідження західної філософії збігається з таким у марксистській філософії, що і було підтверджено на конгресі в Брайтоні. Але вихідні посилки і мета філософського вирішення проблеми людини, її звільнення в марксистській і немарксистській філософії — різні, що пояснюється неоднаковим розумінням сутності людини.

Питання про долі особи, підходи до їх вирішення стають усе актуальнішими. Багато філософів кризу особи розглядають як кризу культури взагалі. Причому ця криза і відчуження виводяться з незмінної природи людини. Різні, змінюючі одна одну і взаємопроникаючі, концепції людини як відчуженої, одномірної, економічно залежної від техніки і технології, механізованої, невротичної особи характеризують світоглядну спрямованість багатьох філософських напрямів.

З цих умов значно зріс інтерес представників різних філософських поглядів до марксистської філософії.

До проблеми світу і людини звертається і сучасна позитивістська філософія. Еволюція виниклого ще в 20-і роки XIX ст. позитивізму (О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер) через емпіріокритицизм, чи махізм (Р. Авенаріус, Е. Мах), неопозитивізм (Віденський гурток — М. Шлик, Р. Карнап, О. Нейрат), Львівсько-Варшавську школу (К. Твардовський, К. Айдукевич, А. Тарський), Кембріджську та Оксфордську школи, логічний позитивізм 20-30-х років XX ст. (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн), семантичний позитивізм 40-50-х років, лінгвістичний позитивізм, аналітична філософія і постпозитивізм наших днів — це перехід одного з найбільш поширених напрямів західної філософії від обґрунтувань наукового знання до аналізу мови, висловлень людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини.