Розділ «7. ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА І СТАН СИСТЕМИ "ЛЮДИНА - СВІТ". ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ»

Саме життя свідчить, що існує найтісніший зв'язок між найрізноманітнішими різними явищами дійсності. Загальне переплетення здавалося б віддалених випадковостей виростає в необхідність, яка виявляється в законах природи, суспільства, мислення. І в природі, і в людському житті непомітні збіги, які вказують на зв'язок обставин, тонкі нитки, що з'єднують між собою ті чи інші випадковості, виростають у міцно спаяний логічний ланцюг, який виступає як взаємозв'язок безлічі об'єктивних законів. Пізнання їх є необхідною умовою досягнення людиною своїх бажаних цілей. Свідома діяльність, повсюдно наштовхуючись на труднощі, які обумовлені об'єктивним ходом історії і бажанням зробити що-небудь тільки за своїм розсудом без врахування об'єктивних зв'язків і відносин, як правило, у підсумку терпить крах.

Проблема спрямованості розвитку — це комплексна проблема, що містить у собі вирішення питань про джерело розвитку, про виникнення нового, про діалектичний взаємозв'язок об'єктивних і суб'єктивних детермінант розвитку, питання цілепокладання і сенсу життя, про єдність історичного розвитку як процесу становлення і розвитку людської сутності. Спрямованість становить фундаментальну й інтегральну характеристику розвитку, його невід'ємну атрибутивну властивість. У розкритті спрямованості розвитку як системоутворюючий, конструктивний фактор виступає суперечність; виникнення і вирішення конкретної суперечності детермінує, відповідно, і конкретну спрямованість реального процесу.

Без спрямованості немає розвитку, тому вона притаманна самій суті розвитку, процесу становлення і функціонування системи. Однак це не означає, що вона є споконвічною заданістю результатів розвитку. Вона не наперед задана розвитку, а є визначеністю у її становленні. Спрямованість формується насамперед суперечністю, закладеною у самій сутності, у основі системи. Тому розвиток не можна розглядати з позицій обумовленості, споконвічно заданої лінійності. Спрямованість сама становиться разом із процесом становлення системи на основі закладених у ній суперечностей, як результативна взаємодія безлічі альтернативних можливостей, умов, причин і наслідків.

Вирішення проблеми спрямованості в суспільному розвитку потребує її виявлення в конкретному вираженні, тому що вона становить прояв загального в діалектиці об'єктивного і суб'єктивного, у взаємозв'язку усіх форм людської дійсності, усіх форм свідомої цілепокладальної діяльності людей. Але, як зазначалося, спрямованість не є споконвічно заданою ціллю, вона є постійним вибором цілі, засобів і шляхів її досягнення.

Питання про спрямованість розвитку сучасного суспільства тісно пов'язане з виробленим уявленням про цілісний соціальний світ як єдність різноманіття світового співтовариства. Більше того, сучасний соціальний світ може бути зрозумілий тільки в його єдності з природним світом, єдності, основою якої є людина і її сутність.

У людській історії здійснюється процес становлення соціального світу як цілого, ця історія постає як історія його самоорганізації, формування цілим його частин, де становлення цілісності, що самоорганізується, задає спосіб поводження його частин. В зв'язку з тим, що розвиток суспільства містить у собі цілепокладальну діяльність суб'єкта, то спрямованість історичного процесу не може не випробувати на собі спрямованості свідомої діяльності людей до реалізації, досягнення своїх цілей. Тому історія і виступає як діяльність людини, яка переслідує свої цілі. Однак реалізація цілей не може бути забезпечена тільки бажанням і волею людей. Вона залежить від безлічі об'єктивних факторів, зв'язків, законів, не враховувати яких людина не може.

У спрямованості розвитку важливу роль відіграє взаємозв'язок диференціації й інтеграції. Інтеграція характеризується тим, що, з однієї сторони, структурні елементи поєднуються у певну цілісність, вступаючи в тісні взаємозв'язки один з одним, поза якими вони існувати не можуть, а з другої — взаємозв'язки між ними набувають відносної самостійності і виконують регулятивну функцію в процесі становлення і розвитку системи. У той же час розвиток системи, закладених у ній можливостей, її взаємозв'язки з навколишнім світом зумовлюють появу диференціації!них тенденцій, що призводять до членування системи і до появи в ній якісно нових утворень, наростання яких може призвести до її самозаперечення і до переходу на новий ступінь розвитку. Але перехід цей можливий тільки в міру того, як нові утворення, вступаючи в інтегративні взаємозв'язки, утворюють нову цілісність.

При всім різноманітті сторін історичного розвитку суспільства в ньому спостерігаються деякі загальні тенденції, що і характеризують його спрямованість. Ці тенденції були виявлені давно. Так, Гегель виразив їх в ідеї "всесвітнього сходження до свободи", К. Маркс — в ідеї "усуспільненого людства", представники сучасних футурологічних концепцій - в ідеї "світової цивілізації", "світового порядку". У всіх цих ідеях існує не просто вимисел, а усвідомлення об'єктивного процесу поступального розвитку суспільства, єдності історичного процесу.

Важливо також зазначити, що великі мислителі минулого (особливо соціалісти-утопісти) прагнули не тільки осмислити загальну логіку поступального розвитку суспільства, але і намалювати конкретні картини суспільства майбутнього. Але життя свідчить, що такі конкретні пророцтва виявляються незбутніми. Це пояснюється насамперед тим, що дослідники вимірювали майбутнє мірками сьогодення, без врахування того нового, що обов'язково створює саме життя на кожному новому етапі історії і якого ще немає зараз, історичною обмеженістю можливостей передбачення майбутнього в його конкретних реальних формах, можливість яких залежить не тільки від закономірностей, але і безлічі випадковостей.

Єдність історичного процесу в його сутнісному вираженні означає підпорядкування розвитку окремих суспільств логіці загальнолюдського розвитку, тим інтеграційним процесам, які здатні забезпечити можливість виживання людства, а отже, і його частин. Не можна намалювати конкретну картину суспільства майбутнього, але, спираючись на аналіз минулого і сьогодення, можна сказати, що суспільство рухається від його стану як сумативного цілого, сутність якого визначалася сутністю його структурних елементів, локальних суспільств, між якими тривалий час не існувало зв'язків, до суспільства як цілісності, до тотальності, сутність структурних елементів якого зумовлюється сутністю цілого. Ця спрямованість реалізується в діалектичному взаємозв'язку прогресу і регресу, причин і наслідків, сутності і здійснення, необхідності і випадковості, об'єктивного і суб'єктивного, диференціації й інтеграції. Процес цей здійснюється через розгортання різноманіття (диференціація), перехід від нерозвинутого цілого до розвинутого, від локальних форм — і до глобально всесвітньої форми (інтеграції), що стане новою основою подальшого розвитку і забезпечить умови переходу до суспільства, у якому людина дійсно стане вищою ціллю і цінністю суспільного розвитку, до суспільства, що забезпечує умови для найбільш повного розвитку всіх здібностей і задатків особи, до суспільства справжньої свободи. Тому соціальна теорія повинна містити в собі ідею оптимізму і гуманізму, що дозволяє людині усвідомити справжній зміст свого буття.

Таким чином, стрижнем історичного процесу є суспільний прогрес, що є не чим іншим, як процесом безупинного становлення і розвитку людської сутності, процесом неухильного удосконалювання самої життєдіяльності, здатності людини забезпечити необхідні умови свого існування, функціонування, розвитку, здатності не тільки покоряти природу, але і відтворювати її.

У цьому зв'язку на сучасному етапі усе більшого значення набувають питання передбачення, прогнозування і цілеспрямованості управління історичним процесом. Можливість вирішення цих питань зумовлена рядом факторів. Насамперед це пов'язано з рівнем науково-технічного розвитку суспільства, який дає засоби для всебічного дослідження дійсності. Тут на передній план виступає необхідність глибокого вивчення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства у всіх його сферах. Йдеться про дослідження особливостей причинно-наслідкових зв'язків, необхідності і випадковості, можливості і дійсності, змісту і форми й інші форми всезагальних зв'язків. Однак, варто ще раз підкреслити, що об'єктом дослідження є не самі зв'язки як такі, виражені в їх загальній формі, а особливості їх прояву, стосовно конкретного розвитку суспільства: у сфері матеріального виробництва, суспільних відносин, духовного життя суспільства, у сфері міжнародних відносин, відношення суспільства і природи.

На цій основі здійснюється нагромадження, добір, систематизація знань, що дозволяє активно, свідомо їх використовувати для визначення задач, цілей, характеру і спрямованості практичної діяльності. Без наявності такої системи знань неможливо передбачати тенденції, спрямованість суспільного розвитку, неможливо передбачати майбутнє.

Закономірність суспільного розвитку, його спрямованість виступає як результат взаємодії багатьох законів, всезагальних зв'язків. Однак одних знань, нехай і перевірених практикою, мало для здійснення передбачення і прогнозування майбутнього. Справа в тому, що люди підходять до дослідження дійсності і керуються у своїй діяльності насамперед своїми потребами й інтересами. Саме потреби й інтереси виступають як побудники, вихідні імпульси, що визначають відношення людини до світу, до суспільства, до себе.

Потреби й інтереси виступають як фактори, що зумовлюють суб'єктивність бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, характер ставлення до них. Керуючись потребами й інтересами, людина бачить у навколишньому світі й у самій собі насамперед те, що необхідно їй для забезпечення своєї життєдіяльності.

Як зазначалося раніше, інтерес виражає об'єктивну залежність життя людини від соціальних і природних умов. І якщо ці умови забезпечують задоволення потреб, людина прагне до їх збереження, зміцнення, розвитку. Якщо ж умови не забезпечують задоволення потреб, людина прагне до зміни цих умов чи до заміни їх новими. На цій основі формуються уявлення про умови, у яких бажане виступає як можливе, належне і необхідне. Це бажане може відповідати об'єк-тивній логіці історичного розвитку, а може і не відповідати. Тоді людина змушена чи використовувати об'єктивні закономірності і, спираючись на них, будувати свою практичну діяльність, чи протидіяти вимогам об'єктивної логіки суспільного розвитку для збереження вже застарілих, з точки зору об'єктивного ходу історії, умов.

У першому випадку діяльність буде прогресивною, тому що об'єктивно необхідне і бажане збігається; у другому — регресивною, тому що націлена на збереження застарілих умов, що вже вичерпали себе.

Але ці загальні теоретичні положення не здійснюються самі по собі, автоматично. Вони наповняються конкретним змістом залежно від того, у яких формах людської дійсності вони здійснюються.

Як зазначалося, основними формами людської дійсності є суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство. Усі вони — тільки різні сторони, аспекти прояву, функціонування єдиного цілого — людської життєдіяльності. На жаль, в останні десятиліття дослідженню їх специфіки, розкриттю їх взаємозв'язків приділялося мало уваги. Більше того, до суспільно-економічної формації склалося негативне ставлення і проявилося прагнення замінити її цивілізацією. Це зумовлено, насамперед, тим, що тривалий час існувала абсолютизація ролі суспільно-економічної формації в житті суспільства, в історичному процесі. У той же час, розкриттю специфіки інших форм людської дійсності, їх взаємозв'язків між собою і із сутністю людини уваги приділялося недостатньо. Але відомо, що кожна з цих форм людської дійсності розкриває специфіку прояву, функціонування певних сторін сутності людини.

У цьому плані суспільно-економічна формація займає особливе місце, тому що вона відповідає на запитання про те, як влаштоване суспільство, з яких структурних елементів воно складається, які існують взаємозв'язки між цими структурними елементами і в якій мірі залежить від них життєдіяльність людей. Як зазначалося, інтегрованим виразом суспільно-економічної формації є суспільний лад. Він визначає для даної формації спосіб, ступінь і характер задоволення потреб. Залежність життєдіяльності соціальних суб'єктів від характеру суспільного ладу виражається в їх корінних інтересах. Усвідомлення цієї залежності знаходить своє втілення в уявленні про суспільний лад, що відповідає інтересам соціальних суб'єктів. Але корінні інтереси можуть не збігатися з об'єктивною спрямованістю суспільного розвитку. Тоді соціальний суб'єкт, носій цього інтересу, змушений протидіяти об'єктивним тенденціям суспільного розвитку для збереження суспільного ладу, який вичерпав своєї можливості забезпечення прогресивного розвитку. На цій основі в одному і тому ж суспільстві можуть існувати соціальні суб'єкти з протилежною спрямованістю їх корінних інтересів, а, отже, — із протилежною спрямованістю соціальної діяльності, що призводить до виникнення їх протиставлення один одному, протистояння, протидії.