Розділ «7. ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА І СТАН СИСТЕМИ "ЛЮДИНА - СВІТ". ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ»

Матеріалістична діалектика, вирішуючи питання про єдність світу, про загальні зв'язки і закони функціонування, розвитку дійсності, стає важливим засобом для створення реальних передумов, які забезпечують усебічний розвиток кожної людини, прогресивний, поступальний розвиток суспільства.

У зв'язку з тим, що безпосереднім світом буття людини є суспільство, то знання загальних зв'язків і законів розвитку дійсності є необхідною умовою свідомої творчої діяльності на благо всього людства і кожної окремої людини, умовою розкриття внутрішньої логіки історичного процесу і свідомого управління ним.

Діалектика історичного процесу

Вирішення питання про загальну структуру (про те, як світ влаштований: він єдине ціле чи сукупність не взаємозв'язаних і не перехідних одне в одне явищ, процесів) і про стан (у русі, розвитку чи в стані спокою), у якому система "людина — світ" перебуває, має важливе значення для розкриття специфіки суспільства як безпосереднього світу буття людини.

У життєдіяльності суспільства знаходять свій прояв і принцип загального зв'язку і принцип розвитку, усі категорії і закони діалектики. Але в даному випадку йдеться не про те, як в історичному процесі виявляються окремі форми загальних зв'язків (причина і наслідок, необхідність і випадковість, сутність і явище тощо) і закони діалектики, а про те, як ці загальні зв'язки і закони обумовлюють спрямованість поступального розвитку суспільства. Іншими словами, важливим є не аналіз самих загальних зв'язків і законів з точки зору особливостей їх прояву в розвитку суспільства, а розкриття на основі знання цих загальних зв'язків і законів сутності історичного процесу, джерела, рушійних сил і критеріїв суспільного розвитку.

Звичайно, при аналізі сутності й особливостей історичного процесу завжди враховується специфіка проявів загальних зв'язків і законів діалектики. Жодне складне явище суспільного життя не можна зрозуміти без розкриття причин його виникнення, його сутності й особливостей прояву, взаємозв'язку необхідності і випадковості, змісту і форми тощо. Точно так же ми не можемо не враховувати специфіки дії основних законів діалектики. Так, закон єдності і взаємодії протилежностей виявляється в системі суперечностей, розв'язання, відтворення яких і народження нових постає як джерело саморуху, саморозвитку суспільства. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін виявляється в єдності переривчастості і безперервності, у якому розвиток виявляється як процес перетворення кількісних змін в якісні. Закон заперечення заперечення знаходить свій прояв насамперед у спадкоємності, яка розкриває поступальність і спрямованість історичного процесу. Ці закони, як різні сторони єдиного процесу, зумовлюють прогресивний розвиток суспільства. Тому їх не слід відокремлювати один від одного, тим більше — протиставляти. Але при розкритті специфіки історичного процесу головну увагу варто приділяти не самим законам і загальним зв'язкам, а результатам їх дії. Особливо важливим тут є врахування того, що суспільство — це особливий феномен, який якісно відрізняється від неживої природи, від рослинного і тваринного світу.

Виникнення суспільства означало, що вихід людини з тваринного світу ознаменувався становленням якісно нових особливостей діалектичного процесу розвитку. Ця новизна полягає насамперед у тому, що, якщо в природі об'єктивні закономірності діють стихійно, то в суспільстві об'єктивний хід історії здійснюється через свідому, цілепокладальну діяльність людей. Причому усвідомлення людиною свого відношення до світу, визначення цілей виступають не тільки як результат історичного розвитку суспільства, але і як його передумова. Тому питання про те, що є первинним, а що - вторинним (матеріальне чи духовне начало) має сенс тільки в плані аналізу процесу виникнення, становлення людини, загальної логіки буття. У реальному житті вони постійно міняються місцями, і це питання стає нерозв'язним при розгляді конкретних ситуацій. Але це не означає, що суспільне життя втрачає свій закономірний характер.

Абсолютизація об'єктивно закономірного і свідомого, вольового в життєдіяльності суспільства привела до виникнення двох основних концепцій: фаталізму і волюнтаризму. Фаталізм базується на визнанні того, що визначальним фактором в історії виступають зовнішні, які існують і діють поза і незалежно від людини, сили (стихійні сили природи, клімат, Бог), а також сили, закладені в самій людині, але не підвладні її волі, сили підсвідомості, чи сили, закладені в самій біологічній природі людини, які виявляються в перевазі одних рас над іншими. Волюнтаризм виходить з визнання здатності людини виробляти цілі, приймати рішення і діяти, творити свою історію згідно зі своєю волею, не зважаючи на дію об'єктивних законів розвитку.

Але відомо, що будь-яка однобічність у підході до аналізу й оцінки дійсності загрожує відходом від істини, загрозою впасти в оману. Тому для розкриття сутності історичного процесу необхідно виходити насамперед з комплексного аналізу діалектики суспільного життя, але аналізу не просто емпіричної даності в її абсолютній невичерпності, а прагнути до розкриття глибинних процесів, які зумовлюють усе різноманіття життя. Загальною основою розкриття логіки історичного процесу є розкриття сутності людини. Саме сутність людини, що сама не залишається незмінною, а увесь час перебуває в становленні і розвитку, є субстанціальною основою для осмислення загальної логіки, сутності процесу історичного розвитку суспільства. Це означає, що історичний процес виступає як безупинне становлення людини, у ході якого відбувається посилення панування людини над природою (над зовнішньою і над своєю власною), над самою собою, неухильний і безмежний розвиток її творчих здібностей.

Особливості становлення людини становлять особливості і фактори забезпечення життєдіяльності суспільства як складної, відкритої, самоорганізованої і самоврядної системи. Тому можна сказати, що суспільний розвиток — це процес безупинного становлення і розвитку людської сутності, який виступає як процес неухильного удосконалювання самої життєдіяльності, здібностей людей забезпечувати необхідні умови свого існування, функціонування і розвитку. Важливо зазначити, однак, що сутність людини існує не сама по собі - вона виявляється у всім різноманітті суспільних зв'язків і відносин. Ця сукупність відносин виступає, з одного боку, як суспільство (людина в її суспільних відносинах), конкретно-історичними формами якого є: суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство, а з другого — як особи (людина конкретної історичної епохи і конкретних суспільних відносин), носієм характеристик якої виступає соціальний індивід. Суспільство й особа суть дві сторони людської дійсності, прояву і функціонування сутності людини, які перебувають в діалектичній єдності. Це означає, що суспільство - це специфічна організація життєдіяльності людей, це соціальний організм, система відносин, яка пов'язує людей у єдине ціле. Тому аналіз суспільного розвитку не може бути обмежений розкриттям сутності людини, а повинний містити в собі і розкриття процесу становлення людської сутності в її дійсності як сукупності всіх суспільних відносин, які виявляються у конкретних формах буття людини: суспільно-економічної формації, цивілізації, культурі, людстві. У цьому плані суспільний розвиток виступає як природничоісторичний, закономірний процес, серцевину якого складає сходження від більш низьких форм суспільної організації до більш високих і досконалих.

Крім того, оскільки дійсністю сутності людини є й особа, реальне буття якої здійснюється в соціальному індивіді, суспільний розвиток виступає і як процес неухильного розвитку й удосконалювання особи. Тому процес удосконалювання, розвитку здібностей і сутнісних сил особи так само неухильний, як і процес розвитку суспільства в цілому.

Інакше кажучи, у розвитку суспільства спостерігається тенденція суспільного прогресу. Суспільний прогрес варто розглядати і з точки зору сутності самого процесу, і з точки зору розвитку і зміни конкретно-історичних форм суспільної організації. Зважаючи нате, що основою розкриття змісту суспільного прогресу, його загальної спрямованості і тенденцій є дослідження сутності людини, то можна сказати, що суспільний прогрес здійснюється в діалектиці потреб і діяльності, а точніше — у діалектиці закону сходження потреб і закону сходження діяльності. Саме в цій діалектиці реалізується суспільний прогрес як процес становлення і розвитку людської сутності і як процес сходження від нижчих до вищих і досконаліших конкретно-історичних форм суспільної організації.

Причому в діалектиці потреб і діяльності потреби виступають як цілісна система, яка включає в себе життєві потреби людини, потреби у виробництві знарядь праці, у системі суспільних відносин, потреби у свідомості, у свободі, потреби суспільства як цілісної системи. Такою ж складною є і система видів діяльності, які відповідають цим групам потреб. Діяльність як цілісна система містить у собі безпосередню діяльність щодо задоволення життєвих потреб, діяльність як праця, діяльність щодо виробництва і відтворення суспільних відносин, діяльність щодо відтворення свідомості, реалізації цілей, діяльність щодо реалізації свободи (творчість), діяльність суспільства як цілісної системи, як соціального суб'єкта.

Дослідження проблеми суспільного прогресу, його сутності і тенденцій нерозривно пов'язане з проблемою його критеріїв. У літературі існують різні думки з приводу того, що є критерієм прогресивного, поступального розвитку суспільства. Труднощі розробки питання полягають в тому, що сам суспільний прогрес-явище складне і багатогранне.

Специфіку критеріїв суспільного прогресу доцільно враховувати насамперед з точки зору: а) його сутності як процесу становлення і розвитку людської сутності як системи; б) характеристики і порівняння конкретно-історичних форм його реалізації в поступальному розвитку суспільства; в) характеристики і порівняння рівнів розвитку різних країн у межах одного історичного етапу розвитку суспільства.

Найчастіше при аналізі питання про критерії суспільного прогресу використовується точка зору, відповідно до якої стан продуктивних сил становить основний критерій усього суспільного розвитку. Уданому випадку йдеться про критерій суспільного прогресу з точки зору його основи і загальної логіки розвитку людства. Дійсно, оскільки визначальним моментом виходу людини з тваринного світу і становлення її як людини є опосередкування задоволення її життєвих потреб процесом матеріального виробництва, у якому виробництво знарядь праці набуває значення особливої потреби, процес матеріального виробництва виступає як матеріальна основа самої життєдіяльності людини і головна, визначальна сфера її реалізації. Виникнення матеріального виробництва обумовлює виникнення всієї системи суспільних відносин.

Опосередкування задоволення потреб людини матеріальним виробництвом і системою суспільних відносин зумовлює усвідомлення людиною свого відношення до дійсності і до себе. На основі свідомої цілепокладальної діяльності, практичного освоєння світу формується людська свобода, яка реалізується у творчій діяльності.

Однак розкриття критерія суспільного прогресу в самій його основі недостатньо для розкриття специфіки суспільного прогресу щодо розуміння його як процесу становлення і розвитку людської сутності в її цілісності.

У визначенні критеріїв суспільного прогресу можуть виступати всі рівні (порядки) сутності людини. Так, виходячи з врахування специфіки сутності першого порядку, таким критерієм можна визнати рівень розвитку, характер і способи задоволення життєвих потреб.

На основі виділення сутності другого порядку таким критерієм може бути визнаний рівень розвитку продуктивних сил, рівень виробництва (з його технікою, технологією тощо). Сутність третього порядку може нам представити в якості такого критерію рівень розвитку, характер, досконалість суспільних відносин. Виходячи з врахування специфіки сутності четвертого порядку, критерієм суспільного прогресу може бути масштабність і реалізованість цілей.