РОЗДІЛ 4. Українська філософія: традиції та особливості

Із вченням про "дві натури" тісно пов'язано вчення про "три світи". У ньому виражена ідея про те, що вся навколишня дійсність - це три взаємопов'язані світи: "макрокосм", "мікрокосм" та "світ символів".

Макрокосм - це великий світ, або світ природи. Аналізуючи його, Сковорода робить такі важливі філософські висновки:

1. Природа нескінченна. Вона складається з величезної кількості світів. За прикладом античних філософів Сковорода відокремлює як першооснову всіх речей чотири елементи: вогонь, повітря, воду та землю.

2. Природа (матерія) вічна. Усі предмети природи тимчасові, перехідні, вони виникають та зникають, але природа в цілому безсмертна.

Неможливість зникнення чого-небудь Сковорода виводить із вчення про "дві натури". "Зникнути нічого не може, воно лише втрачає свою тінь".

3. Природа, світотворення підкоряється природним законам. Сковорода вважав, що релігійне вчення про природу неспроможне, тому що йде у розріз із законами природи.

Другий світ, згідно з вченням Сковороди, - цс "мікрокосм", або людина. Філософ вважав, що натуральна природа "макрокосму" відбивається та продовжується в "мікрокосмі". Загальні закономірності всієї природи властиві також людині. Інакше кажучи, людина - це малий світ, що відображує великий світ.

Специфічним світом у вченні Сковороди є "світ символів". Символи - це образи, що втілюють будь-яку ідею. Наприклад, Сковорода за символ єдиного брав кільце, або сонце, виводив символи: безпеки, самопізнання, вічності, істини, подяки та ін. Найвищою таємницею символу у Сковороди є слово. Воно є "істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та кінцем" людського духу. В Біблії записано: "Спочатку було слово". Воістину воно-початок та кінець культури й духовності. А тому книгою з книг для Сковороди є Біблія. Цс досконалий образ світу символів. Завдяки цим символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий, теж досяжний до сприйняття. Тобто Біблія є засобом пізнання "духовного початку, внутрішньої натури "макро"- та "мікрокосму", інакше кажучи, Бога.

Таким у загальних рисах є вчення Сковороди про "три світи". Це вчення, як і вчення про "дві натури", виступало як основні моменти для розробки вчення про людину. В ньому можна виокремити такі основні положення.

1. Ідея "внутрішньої людини". Це положення випливає із вчення про "дві натури". У людини, як і у всьому існуючому, є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною людиною в людині є невидима натура, інакше кажучи, "внутрішня людина". На думку Сковороди, "внутрішня людина" протиставлена зовнішньому світу, вона загублена у ньому. "Знайти" себе вона може лише лишившись на самоті, втекти від спокус та заглибившись у себе. Звернення людини до самої себе й пізнання себе - це осягнення Бога. Адже єство, сутність внутрішньої людини і є Бог.

Отож ідея "внутрішньої людини" спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини досягається шляхом морального удосконалення. Щодо цього значною є роль другого положення вчення Сковороди про людину.

2. Ідея "серця" людини. Цьому положенню Сковорода приділяв багато уваги. Ось чому його вчення часто називається "філософією серця". Який сенс вкладається у поняття "серце"? "Серце" у філософії Сковороди позначається як сфера духовного життя людини. Воно охоплює багато значень: "серце" - це душевний стан людини, який керує його вчинками та примушує жити добром або злом; "серце" символізує також індивідуальність людини як істоти духовної; "серце" - це єдиний світ людини. До нього належать не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й пізнання. Тільки проникаючи в серце, пізнання може бути освоєним.

Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти як добрі, так і злі сили. Перші підносять людину, другі спричиняють її падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця.

Із вченням Сковороди про людину тісно пов'язане вчення про пізнання. Вихідним пунктом теорії пізнання Сковороди було визнання пізнаваності світу та непідвладна віра в необмежені пізнавальні здібності людського розуму. Поряд з цим митець пов'язував теорію пізнання із самопізнанням. Як вже вказувалось, він вважав, що в людині відбиваються та продовжуються загальні закони всієї природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони та закони "мікрокосму" і "макрокосму".

Велику увагу Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство. Він вважав, що стійкість суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від його внутрішньої сутності. На цій основі Сковорода сформулював свій ідеал суспільного влаштування, який він називав "Парною Республікою". Його суть він бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються згідно з духовною природою людини. Духовна республіка повинна будуватися відповідним чином з началами любові, рівності, колективної власності. Такий духовний світ протилежний світу зла. Він не потойбічний, куди душа переселяється після смерті, а реальний, високоморальний, ідеальний світ. Ідеї "духовної республіки": любов, рівність, колективна власність є тими моральними імперативами (переконливі вимоги), якими необхідно користуватися як божественними або природними установами, що для Сковороди те саме.

Такою в загальних рисах є філософська система Григорія Сковороди.

Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відбиття і розвиток у творчості практично всіх українських мислителів.

3. Українська філософія XIX - початку XX століття

У духовному житті України XIX ст. відбулися події, що знаменували зародження та розвиток нової української культури. Насамперед, під впливом сковородинства формується новий тип українського національного інтелігента, який не тільки не цурався народного життя, а й свідомо намагався вивчати його побут, культуру, мову. Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії, що ґрунтувалася на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспільно-політичного життя, свідчить діяльність Кирило-Мефодіївського товариства - таємної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847 p., коли її було розгромлено царським урядом. Серед учасників товариства були: ад'юнкт Київського університету, пізніше відомий історик, етнограф, письменник та культурний діяч Микола Костомаров (1817-1885); вчитель, пізніше видатний письменник, історик і художній діяч Пантелеймон Куліш (1819-1897) та видатний український поет, пісенник, митець Тарас Шевченко (1814-1861). Основною метою товариства було визволення України від соціального та національного поневолення, об'єднання всіх слов'янських народів на основі християнської віри.

Кожен із членів Кирило-Мефодіївського товариства був яскравою особистістю, зі своєю долею і своїми лише йому притаманними світоглядними рисами. Не маючи можливості зупинятися на характеристиці поглядів кожного з них, розглянемо лише філософську концепцію Т. Г. Шевченка.