Розділ «5. Витоки та спрямованість німецької класичної філософії»

Важлива роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII-XIX ст. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII ст. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме через це їх поєднують у загальний філософський напрям. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для всіх німецьких філософів-ідеалістів XIX ст. характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія;

2) критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм;

3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції - завжди дуже впливової в Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете);

4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення;

5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для періодизації історії, який здійснювався у сфері духу;

6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: "Науковчення" Фіхте, "Енциклопедія філософських наук" Гегеля;

7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та об'єктивного ідеалізму Гегеля і нарешті до матеріалізму Фейєрбаха.

Іммануїл Кант

Йоганн Готліб Фіхте

Так, Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Водночас Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким принципом для Фіхте є "Я". "Я" - певний ідеал, тотожний поняттям свобода, воля, високі моральні норми. Самореалізація "Я" відбувається через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяльність розуму; вона не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.

Три положення є основними у філософії Фіхте: "Я" покладає "Я" (самотворення, самоствердження); "Я" покладає "не - Я" (творення всього, що оточує); "Я покладає самого себе", тобто суб'єкт і об'єкт, взаємовідносини між ними. "Я", за Фіхте, - це все, що може мислитися: "Я" як "не - Я".

Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб'єкта в пізнанні. Мислитель відстоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для Фіхте гідність людини - найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслював Йоганн Фіхте.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг. У своєму вченні Шеллінг розвинув теорію Фіхте. Він відкидає абсолютне "Я" і замінює його на "Абсолют", який створює природу, а через розвиток природи - людину. Якщо для Фіхте природа - це пасивний об'єкт, яку "Я" намагається пізнати, то для Шеллінга природа - це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

Сам процес виникнення світу з "Абсолюту" такий: спочатку існує без якісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об'єктивний світ. Дізнатись про існування "Абсолюту" можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.

З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально змінюються. У працях "Філософія і релігія", "Світові епохи" його "Абсолют" ототожнюється з Богом. "Абсолют" вже не реалізує себе через розвиток природи. Природа з моменту ототожнення "Абсолюту" і Бога € тінню Бога. Наприкінці життя Шеллінг негативну філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний спосіб пізнання світу вбачає в релігії.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

Людвіг Андреас Фейєрбах