РОЗДІЛ 4. Українська філософія: традиції та особливості

Просвітництво - це антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливе за допомогою реформ та освіти. Розрізняють раннє та пізнє Просвітництво. В Україні раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації.

Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:

1) виникнення й установлення однієї з провідних ідей -залежності суспільного прогресу від зростання освіти;

2) розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і релігії;

3) посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії.

Раннє Просвітництво - це час активного осмислення західноєвропейської культури, коли деякі просвітителі вважали необхідним пристосувати до "світу і розуму" та до активної наукової творчості трудовий народ і в такий спосіб стимулювали прогрес.

Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні мали відіграти друкарні, які на той час були самостійними науковими осередками. Найбільшими з них були Київська, Чернігівська та Львівська. У цей період також відбувається активний розвиток живопису, архітектури, музики.

Головним центром науки та культури після закриття в 1636 р. Острозької колегії стала Києво-Могилянська колегія, перетворена в 1701 р. на Київську академію. Засновником академії був настоятель Печерської лаври Петро Могила.

Тривалість навчання в академії досягала 12 років. У ній викладалося понад 20 різних дисциплін, у тому числі й філософія. Особливе місце в навчанні відводилося латині, а не грецькій мові, як було раніше. Латинь була необхідною для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській академії пов'язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів Античності, Середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом української філософської думки.

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, а й у Росії. Вона дала у XVIII та XIX ст. професорів майже всім російським університетам.

Зазначимо також, що професори академії Феофан Прокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали "наукову дружину" Петра Першого. Так, Яворський став місцеохоронцем патріаршого престолу, а Прокопович - президентом Священного Синоду.

Філософські курси, що читалися в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались натри частини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII ст. Був переважно аристотелівським. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Прокопович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.

Така коротка характеристика навчального процесу Києво-Могилянської академії. Окрім цієї академії, в епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.

Епоха зрілого Просвітництва припадає на другу половину XVIII ст. Зріле Просвітництво: 1) проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвердження гідності людини; 3) виховує у громадян почуття патріотизму, небайдужості до долі України.

Отже, в епоху зрілого Просвітництва проблема науки поступається перед проблемою людини, про що свідчить хоча б те, що в першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії з'являються спеціальні розділи стики. Етика - це вчення про мораль, про правила та норми людської поведінки, про обов'язки людини щодо одна одної, батьківщини та держави. У цей період етика стає самостійною галуззю знань. З'являються нові твори викладачів Києво-Могилянської академії з питань етики, в яких йдеться про людину, розуміння нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.

Етика стала важливим знаряддям формування вільної особистості, а гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини - основними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. У філософських курсах чітко простежується прагнення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу у світі. Етика в академії бере на себе обов'язки, що склалися в Античності: вести людину до морального вдосконалення і земного блага. Знання стає найвищим етичним принципом, який визначає призначення людини.

Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII ст. був видатний оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Як випускник Києво-Могилянської академії Сковорода став продовжувачем просвітницьких традицій. З академії він виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя та Ренесансу. Тут він навчився любити людину та її свободомислення. Однак Сковорода сприймає філософію в академії не догматично, а критично. Так, якщо провідною тенденцією філософських курсів академії був аристотелізм, то Сковорода віддавав перевагу вченню Платона. Якщо в центрі уваги професорів був зовнішній світ та проблема його пізнання, то у Сковороди на першому місці - людина, етико-гуманістичні проблеми.

Сковородою було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латині на російську та українську мови. До основних філософських творів Сковороди відносять такі: "Діалог, или Разглагол о древнем мірь" (1792 p.); "Дружня розмова про душевний світ" (1775 p.); "Алфавіт світу" (1775 p.); "Боротьба архистратика Михайла з сатаною" (1789 p.).

Саме в цих творах і висловлена філософська система Сковороди. У ній чітко виділяються вчення про "дві натури", вчення про "три світи"; вчення про людину; вчення про пізнання; соціологічне вчення.

Сутність вчення про "дві натури" полягає в тому, що все існуюче в світі, на думку Сковороди, має дві сторони (натури): зовнішню - видиму та внутрішню - невидиму. Цю тезу Сковорода повторює у своїх творах десятки разів із різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима - існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Він є незмінною першопричиною всього існуючого та самого себе. Бог є істина, природа в природі, живе в живому, людина в людині - закон, голос сущого. Такс світорозуміння має чітко виражений характер. Протилежну Богу видиму натуру Сковорода визначає як "тварюку", як рівнозначні вживаються також поняття "речовина", "матерія", "стихія", "природа" та ін.