РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика

Цей розділ присвячено історії філософії. Його завдання - дати уявлення про логіку розвитку світової філософської думки, про важливі проблеми, які ставились і по-різному вирішувалися в історії філософії протягом понад двох з половиною тисяч років її існування та розвитку. Саме проблемний підхід дасть можливість підійти до історії філософії не як до антикварної спадщини, не як до музейного експонату, а як до живого і на сьогодні актуального багатства людської думки, що має довічну цінність. Розгляд центральних проблем, які поставали перед філософами того чи іншого періоду, водночас допоможе здобути знання про історичні таємниці філософії, про своєрідність культур різних народів на конкретному етапі їх історії. Етапи розвитку філософської думки можна зобразити таким чином: філософія Стародавнього світу (VII ст. до н. е. - VI ст. н. е.); середньовічна філософія (V-XV ст.); філософія епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.); філософія Нового часу (XVII-XIX ст.) та сучасна філософія (XX ст. - початок XXI ст.).

Мета цього розділу-дати уявлення про історичну логіку розвитку філософської думки, про найважливіші проблеми, котрі ставились і по-різному розв'язувались у зазначені періоди.

1. Загальна характеристика античної філософії

Натурфілософський період (рання класика)

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. У грецькій мові слово "природа" звучить як "фізис", тому таку філософію називали фізичною, а філософів цього періоду - фізиками. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). її засновником був Фалес (бл. 624-547 рр. до н. е.), а його послідовниками - Анаксімандр (610-546 рр. до н. е.) і Анаксімен (585-525 рр. до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон", Анаксімен взяв за першооснову повітря.

Те, що були вирізненні саме ці речовини як втілення першооснови світу, не є випадковим. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм "всепроникненням" збуджує уяву про речову "наповненість" буття, що має здатність "згущатися" і "розріджуватися", породжуючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як "першооснови" світу є не просто звичайними "відчутними" речовинами, вони одночасно є "видимим", "речово" існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно-життєвого розмаїття речей навколишнього світу.

Ідея "апейрона" також не є відступом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття - хаос, "змішане", ще неупорядковане, догармонійне буття.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань. Фалес, наприклад, був видатним математиком та астрономом. І все ж головне їх надбання - розроблення ідеї про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом (544-483 рр. до н. е.). Він убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. "Світ єдиний з усього, - твердив Геракліт, - не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає". У цих словах присутня ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас і різним, і протилежним. Він наголошував, що суттєва зміна-це перетворення на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, в яку не можна увійти двічі. Рух - це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної діалектики. Геракліт першим починає міркувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, невичерпність предмета пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.

Наступною відомою філософською школою, що існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців. її засновником був Піфагор (бл. 580-500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення - число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов'язана з кількістю, і робить висновок, що "число володіє речами". Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття "філософ", "філософія".

У VI ст. до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа - елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу світу вбачали в неконкретному: не в речовині, а в початку, який позначається поняттям "буття". Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (бл. 540-480 рр. до н. е.) і Зеноном (6л. 490-430 рр. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Логічне обгрунтування висновків Парменіда давав Зенон. Розвиваючи погляди вчителя, він підкреслював, що логічно неможливо уявляти множинність речей і припущення руху - це призводить до суперечностей. За принципами елейської школи Зенон розриває чуттєве і раціональне пізнання. Істинним визнає тільки раціональне пізнання, а чуттєве пізнання вважає обмеженим, суперечливим. Найбільш відомим викладенням елейського відкидання руху та незмінності буття є апорії (логічні ускладнення) Зенона, які доводили, що якщо припустити існування руху, то виникають суперечності, які не можна розв'язати.

Сучасником Парменіда і Зенона був Емпедокл (бл. 490-430 рр. до н. е.) - автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов - космічна причина єдності і добра. Ненависть - причина роздробленості і зла.

Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (бл. 500-428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісо (його акме припадає на 440 р. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі "з нічого ніщо не виникає".

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500-440 рр. до н. е.) Демокріт (бл. 460-370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт. на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом, на їх думку, - це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без якісні. З атомів складається і душа. Після смерті тіла атоми душі розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони "втягуються" при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалася динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Висока класична доба античної філософії

Бере свій початок у другій половині V ст. до н. с. У цей період з'являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. sophistes - мудрість). Пізніше софізмом називали філософський напрям, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях. До визначних представників софістів належать Протагор (бл. 481-411 pp. до н. е.), Горгій (бл. 483-375 pp. до н. е.) та ін.