Загальний висновок - близько 1/3 території кожного великого фізико-географічного регіону планети повинні бути й надалі збережені в природному чи близькому до нього стані. Ще на третині території змінена жива природа повинна бути збережена як фон господарської діяльності людства. Поля, пасовища, урбанізовані території, дороги, промисловість не повинні займати більше 30% суші для запобігання екологічної катастрофи. За таких умов збереження всього різноманіття живого не виявиться чимось нереальним. Разом із цим площі всіх природоохоронних територій (І - V категорій МСОП) у світі зросли від 2,5% території суші в кінці 70-х років XX ст. до 6,3% в середині 90-х, і продовжують збільшуватися. Вважається, що оптимальна частка таких територій становитиме 15-20% суші - рівень, який уже зараз досягнуто в деяких країнах світу.
Наведене вище стосувалося осередненої території планети. Насправді збереження лише 1/3 вологих тропічних лісів буде означати загибель десятків і сотень тисяч видів рослин і тварин, тоді як збереження такої ж частини арктичних тундр не призведе, ймовірно, до загибелі навіть сотні видів. Звідси випливає, що території з особливим видовим різноманіттям, високою "сумою життя", безперечно, вимагають для збереження свого розмаїття більших просторів природних оселиш. І якщо в украй багатих видами біотах для збереження основної частини біорізноманіття необхідна особлива охорона значних площ природних ландшафтів, то й екстремальні екосистеми тундр і пустель внаслідок особливостей протікання тут біосферних процесів для збереження місцевого, відносно бідного набору видів, також потребують повної охорони значних територій. Важливим є й питання оптимальних розмірів природного резервату, які в ідеалі повинні відповідати території, на якій може існувати популяція найбільших і найвразливіших представників тваринного і рослинного світу. Крім того, розміри, конфігурація і взаємне розміщення резерватів повинні компенсувати "острівний ефект" (резервати часто є своєрідними островами в морі антропогенних ландшафтів), який виявляється в поступовому зменшенні кількості видів після ізоляції острова.
Виходячи з цього, вважають, що мінімальна площа природного резервату повинна становити коло 250 тис.га у тропічних лісах і пустелях, 50-100 тис.га у лісовій зоні помірного поясу, 10-20 тис.га у степовій зоні і коло 0,8-1 млн.га в умовах Арктики й Субарктики (Реймерс, Штильмарк, 1978). Резервати меншого розміру можуть успішно функціонувати лише в складі "архіпелагу" охоронних територій по сусідству із значними масивами слабо освоєних земель.
Висновок про те, що в середньому більше 1 /3 території всіх великих фізико-географічних регіонів планети має бути збережено в близькому до природного стані, виходить не лише з вимог збереження біорізноманіття. Він випливає також і з необхідності збереження живою речовиною планетарних функцій підтримання нормального складу атмосфери, якості ґрунтів, поверхневих вод, а також із завдань рекреації.
Стосовно до пріоритетів забезпечення природоохоронними територіями різних регіонів планети, ситуація виглядає так. Всесвітня стратегія охорони природи і ряд інших міжнародних аналізів свідчать, що переважна більшість видів наземних хребетних, які є під загрозою, на тропічних островах, у тропічних лісах і болотистих оселищах. В географічному плані найбільша їх кількість зосереджена в Карибському басейні, островах Тихого і Індійського океану, на Гаванських островах, у тропічних лісах Південно-Східної Азії, на Мадагаскарі, в Австралії й Південній Америці.
Вищі рослини, яким загрожує зникнення, сконцентровані на тропічних і субтропічних островах, у тропічних дощових лісах, в аридних ландшафтах, у твердолистяних лісах (особливо в Середземномор'ї), прісноводних вологих оселищах. Рада експертів ФАО по лісових генетичних ресурсах так розподілила регіони за першочерговістю створення природоохоронних територій: Африка, Південно-Східна Азія, Австралія, Мексика, Карибський регіон, Центральна Америка, схід США і Канади.
Винятково різноманітні екосистеми, що потребують термінового захисту, відносяться в першу чергу до тропічних дощових лісів Малайзії, Борнео, Сулавесі, Суматри, Філілін, Нової Гвінеї, Центральної і Південної Америки, Мадагаскара, гірських дощових лісів Африки, тропічних сухих лісів Мадагаскара, твердолистяних чагарників і лісів Південної Африки й Західної Австралії, а також до острівних екосистем Нової Каледонії, Гаванських і Карибських островів.
Багато країн, на території яких знаходяться деякі з перелічених вище екосистем, що потребують термінової охорони, вже приклали значні зусилля до створення й розвитку мережі заповідних територій. Серед них - Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Австралія, Кенія, Танзанія, Південно-Африканська Республіка, Коста-Ріка, Венесуела та ін.
Загалом огляд систем природоохоронних територій світу демонструє важливу глобальну тенденцію: на фоні посилення негативного антропогенного впливу практично у всіх куточках земної кулі, деградації й знищення природних екосистем, що супроводжуються вимиранням все більшого числа видів рослин і тварин та погіршенням якості довкілля, відбувається бурхливий розвиток національних і міжнародних систем територіальної охорони природи в більшості країн світу.
Система природно-заповідного фонду України
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологія довкілля. Охорона природи» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Територіальна охорона природи“ на сторінці 2. Приємного читання.
