Розділ «5.2. Екологічне право»

- зона санітарної охорони - територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд;

- прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлюється більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони (ширина смуги в метрах складає для малих річок, струмків і потічків, а також ставків менше 3 гектарів - 25, для середніх річок і водосховищ на них, а також ставків більше 3 га - 50, для великих річок і водосховищ на них та озер - 100, для морів, морських заток і лиманів - 2000 метрів). У захисній смузі забороняється розорювання земель, влаштування літніх таборів для худоби, будівництво будь-яких споруд, миття та обслуговування техніки, влаштування звалищ, гноєсховищ тощо;

- ставок - штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн. м;

- річка мала - така, площа водозбору якої не перевищує 2 тис. км2 (річка середня - від 2 до 50 тис. км ; річка велика - більше 50 тис. км").

Згідно з Водним кодексом України водні об'єкти поділяються на загальнодержавні та місцевого значення (поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, та підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання). Державне управління здійснюється за басейновим принципом. Незалежно від підпорядкування річки з метою збереження гідрологічного, гідробіологічного та санітарного стану забороняється спорудження в басейні водосховищ і ставків загальним обсягом, що перевищує обсяг стоку даної річки в маловодний рік, який спостерігається один раз у двадцять років.

Лісовий кодекс України прийнято у 1994 р. Ліс - це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева і кущі, тварин, мікроорганізмів і інших природних компонентів, котрі у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Ліси України за своїм призначенням і місцезнаходженням виконують переважно екологічні, естетичні, виховні та інші функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Усі ліси разом із земельними ділянками, не вкритими лісовою рослинністю, але наданими для потреб лісового господарства, складають лісовий фонд України.

Ліси по своєму значенню розподіляються на 2 групи. До першої групи відносяться ліси, які виконують головним чином природоохоронні функції. Вони бувають водоохоронними (смуги лісів по берегах рік, озер та інших водних об'єктів), захисними (протиерозійні, захисні лісові полоси, байрачні ліси та інші ліси степових, лісостепових і гірських районів), санітарно-гігієнічними та оздоровчими (ліси навколо населених пунктів і підприємств, ліси охорони джерел водопостачання і лікувально-оздоровчих територій), заповідні і лісоплодові насадження. До другої групи відносяться ліси, які мають поряд з екологічними і експлуатаційне значення.

Кодекс регламентує порядок використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками (види і способи рубок, випас худоби, розміщення пасік, заготівля деревинних соків, плодів, грибів, ягід, лікарських рослин тощо), лісорозведення і відновлення лісів, охорони і захисту тощо. В декількох статтях Кодексу містяться посилання на вимоги Законів України "Про тваринний світ" і "Про природно-заповідний фонд України".

Кодекс України про надра (1994 р.) встановлює, що надра - це частина земної кори, яка розташована під поверхнею суші та дном водойм і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Завданням Кодексу про надра є регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорони прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян. Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки на користування. Державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Родовища корисних копалин - це нагромадження мінеральних речовин в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та газів, на дні водойм, які за кількістю, якістю та умовами залягання є придатними для промислового використання. Корисні копалини за своїм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення (сировина піщано-гравійна, цегельно-черепична, а також для хімічних меліорантів ґрунтів, для будівельного вапна та гіпсу, для бутового каменю).

Надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам шляхом видачі спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу на ділянку надр. Для видобування прісних підземних вод і родовищ торфу надра у користування надаються без гірничого відводу. Користування надрами є платним, крім випадків використання надр для власних потреб, для організації геологічних об'єктів природно-заповідного фонду, для здійснення розвідки корисних копалин, геологічних зйомок, еколого-геологічних та палеонтологічних досліджень, контролю за режимом підземних вод. Землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без ліцензій та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води до 20 м.

З метою попередження негативних демографічних, соціальних і екологічних наслідків інтенсивного видобування корисних копалин встановлюються квоти на видобування окремих видів корисних копалин.

Закони України регламентують взаємовідносини між людьми та окремими природними сферами чи об'єктами.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.) визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища (НПС) в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Основними принципами охорони НПС є:

- пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

- запобіжний характер заходів щодо охорони НПС;

- екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони НПС, використання та відтворення відновлювальних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

- обов'язковість екологічної експертизи;

- науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на НПС;

- гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан НПС, формування у населення екологічного світогляду.

Державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: НПС як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені відповідно до законодавства України.