Розділ «5.2. Екологічне право»

- державам необхідні плани раціонального ведення лісового господарства, які ґрунтуються на безпечних для оточуючого середовища рекомендаціях. Сюди входить і екологічно безпечне управління територіями, які оточують ліси.

Рамкова Конвенція про зміну клімату нагадує, що згідно з Уставом ООН держави мають право використовувати свої ресурси, але вони несуть відповідальність за те, щоб їхня діяльність не спричиняла шкоди природному середовищу за межами кордонів держави. Оскільки найбільша доля викидів парникових газів у минулому і нині приходиться на розвинені країни, вони повинні очолити боротьбу із зміною клімату і його негативними наслідками. Вони повинні проводити таку політику і вживати таких заходів, які б обмежували викиди парникових газів, а також покращували б стан лісів і океанів, які поглинають і накопичують парникові гази. Поставлена перед цими державами мета передбачає зменшення викидів двооксиду вуглецю і інших парникових газів до рівня 1990 року. Всі держави повинні надавати інформацію про обсяги викидів парникових газів, сприяти раціональному використанню таких поглиначів парникових газів, як рослини, ліси й океани, співпрацювати в плануванні заходів по зменшенню впливу зміни клімату тощо.

Конвенція про біологічне різноманіття має за мету збереження і надійну еволюцію систем життєзабезпечення біосфери. Різноманіття живих організмів являє собою велику цінність з екологічних, генетичних, соціальних, економічних, наукових, освітянських, культурних, рекреаційних і естетичних причин. Біологічне різноманіття зменшується внаслідок певних видів людської діяльності, і дуже важливо передбачити, попередити і усунути причини цього зменшення. Держави мають право користуватися своїми біологічними ресурсами, але вони також несуть відповідальність за збереження їх різноманіття. Тому державам рекомендується розробити національні стратегії, плани чи програми збереження і раціонального використання біологічного різноманіття. Ввести збереження і раціональне використання біорізноманіття як елементу планування і політики. Прийняти закони для захисту видів, яким загрожує вимирання, створити системи заповідників для збереження біорізноманіття і сприяти екологічно безпечному розвитку навколишніх територій. Впровадити засоби контролю за ризиком, пов'язаним з появою організмів внаслідок використання біотехнологій. Використовувати засоби масової інформації і освітянські програми для того, щоб допомогти громадськості зрозуміти важливість біологічного різноманіття і необхідність прийняття заходів по його збереженню.

Запобігати появі сторонніх біологічних видів, котрі погрожують екосистемам, поселенням чи біологічним видам; контролювати чи знищувати їх.

Міждержавні правові документи регламентують відносини між двома чи декількома державами. Перші екологічні документи впорядковували використання прикордонних природних об'єктів. Так, у 1909 р. була укладена угода між Канадою та США по прикордонних водних об'єктах, якою передбачалося зобов'язання не забруднювати воду даних об'єктів. У 1936 р. підписано Конвенцію про режим проток, в якій передбачені права та обов'язки причорноморських держав щодо проток Чорного моря. Держави Латинської Америки в 1967 р. оголосили Південну Америку без'ядерною зоною ("Договір Тлателолко"). Аргентина і Болівія підписують угоду про захист прикордонних вод і лісів (1971 р.). У 1973 р. між США і Мексикою укладено договір про розведення в Мексиці лісів за американські кошти для компенсації витрат кисню. В Берні (Швейцарія, 1979 р.) було підписано Конвенцію про охорону дикої флори і фауни і природних середовищ існування в Європі, в основу якої покладено широко відомий документ - Рамсарську (Іран, 1971 р.) Конвенцію про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів. На Конференції Причорноморських країн (Бухарест, 1992 р.) прийнята "Конвенція про захист Чорного моря" - приклад поєднання зусиль зацікавлених країн регіону. Європейські держави в 1994 р. уклали Хартію європейських міст по сталому розвитку (Аальборзька хартія), основою якої є екологічна стійкість. Визнано, що лімітуючим фактором економічного розвитку міст стає природний потенціал - атмосфера, ґрунт, вода і ліси. Пріоритетними визнані інвестиції в збереження запасів підземних вод, використання енергозберігаючих промислових технологій, розширення штучних лісонасаджень для компенсації витрат природних лісів, використання в містах "екологодружніх" транспортних засобів, зменшення забруднюючих промислових і комунальних відходів тощо.

Якщо судити по кількості документів, то екологічна дипломатія досягла значних успіхів:

5.2.3. Державні природоохоронні документи

Конституція України передбачає питання захисту природного довкілля в 12 статтях (статті З, 13, 14, 16, 50, 66, 85, 92, 106, 116, 119, 142). Стаття 13 свідчить, що земля, ЇЇ надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської") економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами відповідно до закону.

У статті 16 вказується, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

У статті 66 передбачено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Кодекси України присвячені окремим сферам природного довкілля (надрам, землі, воді, лісу). Вони встановлюють не лише правила користування, управління, охорони, а і питання стандартизації і термінології. Наприклад, Водним кодексом (1995 р.) передбачені такі тлумачення і норми:

- басейн водозбірний - частина земної поверхні і товщі ґрунтів, з яких відбувається стік води у водостік або у водойму;

- вода дренажна - вода, яка профільтрувалася з певної території та відводиться за допомогою дренажної системи з метою пониження рівня ґрунтових вод;

- вода зворотна - вода, що повертається за допомогою технічних споруд і засобів господарської ланки кругообігу води в його природні ланки у вигляді стічної, шахтної, кар'єрної чи дренажної води;

- водокористування загальне (купання, плавання на човнах, рибальство, водопій тварин, забір води без застосування технічних пристроїв та з криниць) здійснюється громадянами безкоштовно, а спеціальне (забір води з застосуванням технічних пристроїв та скидання зворотних вод) є платним і лімітованим;

- водосховище - штучна водойма місткістю більше 1 млн. м3, збудована для створення запасу води та регулювання її стоку;

- водоохоронна зона - природоохоронна територія вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм, на якій господарська діяльність регулюється, зокрема забороняється використання стійких та сильнодіючих пестицидів, влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;

- забруднення вод - несприятливі зміни складу і властивостей води водного об'єкта в результаті надходження до нього забруднюючих речовин;

- засмічення вод - принесення у водні об'єкти сторонніх предметів і матеріалів, що шкідливо впливають на стан вод;