Розділ «Епілог до 40-го ювілейного видання»

Між іншим (до того, як я почав учитися в нього більше, ніж він навчився у мене), Ян був моїм студентом на останньому курсі Нового коледжу в Оксфорді. Потім він став аспірантом Алана Графена, що його я теж навчав на останньому курсі, після чого він став моїм аспірантом. Його я тепер можу назвати моїм наставником. Таким чином, Ян є моїм студентом у першому та другому поколінні — точний меметичний аналог ідеї, яку я сформулював раніше про безліч шляхів нашої спорідненості — хоча поширення культурної спадщини більш складне, ніж має на увазі це формулювання.

Підіб’ємо підсумки. Погляд на життя очима гена, тобто, основна тема цієї книги, висвітлює не просто еволюцію альтруїзму та егоїзму, як про це йшлося у попередніх виданнях. Він також висвітлює глибоке минуле завдяки шляхам, про які я навіть не підозрював, коли починав писати «Егоїстичний ген», і які більш повно викладені у відповідних розділах (написаних здебільшого моїм співавтором Яном) другого видання книги «Розповідь предка» (2016). Цей погляд очима гена настільки потужний, що генома окремого індивіда достатньо для отримання детальних висновків про історичну демографію. На що ще він може бути придатний? Як віщує порівняння з геномом нігерійця, майбутній аналіз індивідів із різних частин світу може надати цим демографічним сигналам з минулого географічний вимір.

Чи може погляд очима гена сягнути у далеке минуле ще якимось чином? У деяких моїх книгах розглядається ідея, яку я назвав «Генетичною книгою мертвих». Генофонд будь-якого виду є об’єднанням генів, що надають одне одному взаємну підтримку і які вижили в конкурентному середовищі минулого, як далекого, так і нещодавнього. Це робить його певним чином негативним відбитком цих середовищ. Достатньо обізнаний генетик має вміти прочитати з генома тварини особливості середовищ, де виживали її предки. Зрештою, ДНК крота Talpa europaea мало б говорити про підземний світ, світ сирої підземельної темряви із запахами червів, прілого листя та личинок жуків. ДНК одногорбого верблюда Camelus dromedarius, якби ми зуміли його прочитати, представило би кодований опис предковічних пустель, пилових бур, дюн та спраги. ДНК звичайного пляшконосого дельфіна Tursiops truncatus говорить мовою, яку ми одного дня, можливо, розшифруємо так: «відкрите море, швидко переслідуй рибу, стережися китів-убивць». Але ДНК того самого дельфіна містить і розділи про давніші світи, в яких також виживали його гени: зокрема, на суходолі, коли їхні предки уникали зубів тиранозаврів та алозаврів достатньо довго, аби розмножитися. А крім того, частини цього ДНК безумовно містять описи більш давніх умов виживання, вже в морі, коли предки генів були рибами, що їх переслідували акули, та навіть евріптерідами (гігантськими морськими скорпіонами). Детальне дослідження такої «Генетичної книги мертвих» — справа майбутнього. Можливо, воно прикрасить собою епілог п’ятдесятого ювілейного видання книги «Егоїстичний ген»?