Розділ «11. Меми. Нові реплікатори»

Однак, постає певна проблема, пов’язана з природою конкуренції. Там, де існує статеве розмноження, кожен ген конкурує, перш за все, зі своїми алелями — претендентами на те саме місце у хромосомі. Схоже, що меми не мають нічого подібного до хромосом і алелей. Я припускаю, що в певному тривіальному сенсі можна сказати, що багато ідей мають свої «протилежності». Але загалом меми нагадують перші молекули, що вдалися до реплікації, які хаотично й вільно плавали в первісному бульйоні, а не сучасні гени в їхніх чудових парних хромосомних конфігураціях. Тоді в якому ж сенсі меми конкурують між собою? Чи слід нам очікувати, що вони будуть «егоїстичними» або «безжальними», якщо вони не мають алелей? Відповідь полягає в тому, що це цілком можливо, бо в певному сенсі вони повинні зазнавати певного різновиду конкуренції між собою.

Будь-який користувач цифрового комп’ютера знає, як цінуються машинний час та обсяг пам’яті. В багатьох великих комп’ютерних центрах вони буквально сплачуються грошима — кожному користувачеві виділяється певна норма часу, вимірювана в хвилинах, а іноді й норма пам’яті, вимірювана в «словах». Комп’ютери, в яких живуть меми, — це людський мозок[61]. Час їх, можливо, здатен більше обмежити, ніж обсяг пам’яті, а тому він стає об’єктом гострої конкуренції. Людський мозок та тіло, яке він контролює, не здатні робити більше однієї чи декількох речей одночасно. Якщо певний мем привертає увагу людського мозку, то, мабуть, робить це за рахунок «конкурентних» мемів. Пригадаймо, за що ще конкурують меми, — це радіо- та телевізійний час, площі рекламних щитів, газетних колонок та бібліотечних полиць.

Що стосується генів, про що вже йшлося в 3-му розділі, в генофонді можуть виникати коадаптовані генні комплекси. Великий набір генів, пов’язаний з мімікрією у метеликів, так міцно поєднався між собою в одній і тій самій хромосомі, що їх вже можна вважати одним цілісним геном. У 5-му розділі ми розглядали більш складну ідеєю еволюційно стабільного набору генів. У генофонді м’ясоїдів еволюціонували взаємопов’язані зуби, кігті, кишківник та органи чуттів, а от з генофонду травоїдних сформувався інший стабільний набір характеристик. Чи відбувається щось аналогічне в мемофонді? Чи пов’язаний мем Бога, скажімо, з якимись іншими мемами і чи сприяє така асоціація виживанню кожного мему, який її стосується? Можливо, коадаптивним стабільним набором взаємодопоміжних мемів можна було би вважати якусь організовану церкву з її архітектурою, ритуалами, догмами, музикою, мистецтвом та письмовими джерелами інформації.

Розгляньмо конкретний приклад — аспект доктрини, дуже ефективний у зміцненні релігійних поглядів, а саме загрозу пекельного полум’я. Багато дітей та навіть деякі дорослі щиро вірять, що, якщо вони не дотримуватимуться церковних правил, то після смерті терпітимуть страшні муки. Це напрочуд підла техніка переконання, що спричиняла великі психологічні страждання протягом усього Середньовіччя та продовжує це робити навіть сьогодні. Однак вона неймовірно ефективна. Її цілком могли спеціально розробити безчесні священики, які зналися на таких техніках глибокого психологічного навіювання. Проте я маю сумнів, що ці священики були аж такими розумними. Значно імовірніше, що підсвідомі меми забезпечили собі виживання завдяки тим самим якостям буцімто жорстокості, що їх демонструють успішними генами. Завдяки своєму глибокому психологічному впливові, ідея пекельного полум’я справді увічнює себе сама. Вона виявилась пов’язаною з мемом Бога, бо вони підтримують одна одну та сприяють взаємному виживанню у мемофонді.

Інший комплекс релігійних мемів зветься вірою. Йдеться про сліпу віру, що не вимагає доказів та навіть непохитна попри докази цілком протилежного. Історія невірного Хоми існує не для того, щоби ми захопилися Хомою, а насамперед нас мають вразити інші апостоли. Бо Хома, як на те, вимагав доказів. Для певних різновидів мему немає нічого гіршого, ніж докази. Інші апостоли, чия віра була такою сильною, що не потребувала доказів, вважаються вартими наслідування. Мем сліпої віри забезпечує своє існування за допомогою такого простого несвідомого прийому, як розохочення до раціонального вивчення питання.

Сліпа віра може виправдати будь-що[62]. Коли людина вірить в іншого бога, або навіть користується іншими ритуалами поклоніння тому самому богові, сліпа віра може наказати її вбити — розіп’яти, спалити, простромити мечем хрестоносця, застрелити на вулиці Бейрута або підірвати у барі Белфаста. Меми сліпої віри мають власні безжальні способи поширення, причому це стосується не лише релігійної сліпої віри, але й патріотичної та політичної.

Хоча меми та гени часто зміцнюють одні одних, вони іноді вступають у протидію. Наприклад, звичай целібату явно не успадковується генетично. Його ген приречений у генофонді на поразку, за винятком дуже особливих обставин, таких, які спостерігаються в соціальних комах. Зрештою, мем целібату може стати успішним у мемофонді. Наприклад, уявімо, що успіх мему значною мірою залежить від того, скільки часу люди витрачають на його активне поширення серед інших людей. Будь-який час, витрачений не на намагання поширити мем, з погляду мему можна вважати змарнованим. Священики передають мем целібату молодим хлопцям, які ще не вирішили, на що їм присвятити своє життя. Засобом поширення є будь-який людський вплив, усне і письмове слово, особистий приклад тощо. Уявімо, сталося так, що шлюб послабив здатність священика впливати на певного парохіянина, скажімо, через те, що почав вимагати великої частки часу та уваги. Саме це, загалом, і стало офіційною причиною зміцнення позицій целібату серед священиків. Якщо це саме так, тоді мем целібату матиме більший показник виживання, ніж мем укладання шлюбу. Однак, для гена целібату все виглядало би цілковито інакше. Якщо священик є машиною для виживання мемів, то целібат є корисною ознакою, яку варто в цю машину вбудувати. Целібат є лише молодшим партнером у великому комплексі взаємодопоміжних релігійних мемів.

Я припускаю, що коадаптовані комплекси мемів виникають таким самим чином, як і коадаптовані комплекси генів. Добір сприяє мемам, що використовують своє культурне середовище на власну користь. Це культурне середовище складається з інших мемів, які також улягають доборові. Тому мемофонд набуває властивості еволюційно стабільного набору, до якого новим мемам виявляється складно потрапити.

Досі я говорив про меми доволі негативно, але вони мають також і позитивні риси. Помираючи, ми можемо залишити після себе дві речі: гени та меми. Ми були створені як генні машини, задумані для поширення наших генів. Але цей аспект забудеться вже через три покоління. Ваші діти та навіть онуки можуть бути схожими на вас рисами обличчя, музичними талантами, кольором волосся. Але з кожним поколінням внесок ваших генів ставатиме вдвічі меншим. Дуже скоро він досягне таких значень, на які можна взагалі не зважати. Наші гени, можливо, й безсмертні, але сукупність генів, якою є будь-хто з нас, неминуче розпадеться. Королева Єлизавета II є прямим нащадком Вільгельма Завойовника, проте цілком можливо, що в ній не перебуває жоден ген цього володаря з минулого. Не слід шукати безсмертя у розмноженні.

А от якщо ви робите певний внесок до світової культури, пропонуєте певну цікаву ідею, складаєте пісню, винаходите свічку запалювання, пишете вірш, вони можуть існувати в незмінному вигляді ще тоді, коли ваші гени вже розчиняться у загальному генофонді. Як зауважив Дж. К. Вільямс, сьогодні в світі можуть існувати кілька генів Сократа або не існувати, але кого це обходить? Натомість, мемокомплекси Сократа, Леонардо, Коперника та Марконі не втратили свого впливу й досі.

Якою б спекулятивною не була моя версія теорії мемів, є один серйозний момент, на якому я хотів би наголосити. Річ у тім, що, розглядаючи еволюцію культурних ознак та показник їхнього виживання, ми повинні чітко розуміти, про чиє виживання йдеться. Як ми вже бачили, біологи звикли шукати переваги на рівні гена (індивіда, групи або виду, кому що більш до вподоби). Але раніше нам і в голову не приходило, що та чи інша культурна ознака може еволюціонувати саме таким чином лише тому, що це вигідно для неї самої.

Не треба шукати звичні для нас біологічні показники виживання таких ознак, як релігія, музика та ритуальні танці, хоча ці показники теж можуть бути присутні. Після того як гени забезпечують свої машини для виживання мозком, здатним до швидкої імітації, меми автоматично беруть її на себе. Нам навіть не треба виходити з якоїсь генетичної переваги імітації, хоча це, напевно, допомогло би. Головне — мозок має бути здатним до імітації, бо тоді виникатимуть меми, які використовуватимуть цю здатність на повну силу.

Наразі я припиняю говорити на тему нових реплікаторів та завершую цей розділ компетентним сподіванням. Однією з унікальних рис людини, яка могла еволюціонувати завдяки мемам, є її здатність до свідомого передбачення. Егоїстичні гени (та, якщо ви не заперечуєте щодо гіпотези цього розділу, меми теж) передбачень не мають. Це несвідомі, сліпі реплікатори. Той факт, що вони реплікують, разом з певними подальшими умовами, означає, що вони несамохіть схильні до еволюції властивостей, які, з огляду на особливий сенс цієї книги, можна назвати егоїстичними. Простий реплікатор, хай то буде ген чи мем, не має підстав відмовитися від миттєвої егоїстичної переваги, навіть якщо згодом це йому дасться взнаки. Про це йшлося в розділі про агресію. Навіть попри те, що так звана «змова „голубів“» може бути кращою для кожного окремого індивіда, ніж еволюційно стабільна стратегія, природний добір неминуче сприятиме ЕСС.

Можливо, що ще однією унікальною якістю людини є здатність до щирого, безкорисливого, правдивого альтруїзму. Я дуже на це покладаюся, але не маю наміру наводити аргументи ні за, ні проти, або розмірковувати про її можливу мемічну еволюцію. Я лише хочу сказати, що, навіть якщо зважати лише на темний бік та припускати, що певна людина є фундаментально егоїстичною, наше свідоме передбачення — наша здатність моделювати майбутнє в уяві — може врятувати нас від найгірших егоїстичних проявів сліпих реплікаторів. Ми маємо, принаймні, ментальне спорядження для переслідування наших далекосяжних егоїстичних інтересів, а не лише короткосяжних. Ми можемо побачити далекосяжну користь від участі у «змові „голубів“» та сісти поруч, аби обговорити способи зробити цю змову ефективною. Ми маємо силу ігнорувати егоїстичні гени, з якими народилися, та, якщо необхідно, егоїстичні меми, що їх засвоїли. Ми навіть здатні обговорювати способи навмисної культивації та підживлення щирого, безкорисливого альтруїзму — щось, чого немає в природі, щось, що ще ніколи не існувало протягом усієї історії світу. Ми створені як машини генів та виховані як машини мемів, але ми маємо сили протистояти нашим творцям. Ми — єдині на Землі, хто здатен повстати проти тиранії егоїстичних реплікаторів[63].