Розділ «6. Братерство генів»

Виводок курчат ходить за куркою, шукаючи собі поживу. Вони вдаються до двох головних сигналів. Крім гучного пронизливого писку, про який я вже згадував, вони видають короткий мелодійний щебет, коли харчуються. Писк, що кличе матір на допомогу, решта курчат ігнорує. А от щебет їх приваблює. Це означає, що коли курча знаходить поживу, його щебет заохочує інших курчат: з огляду на використаний попередньо приклад, щебет є «сигналом про їжу». Як і раніше, очевидний альтруїзм курчат можна легко пояснити родинним добором. Оскільки в природі всі курчата з одного виводка були б рідними братами і сестрами, ген щебетання про їжу міг би поширитися за умови, що ризики для того, хто щебече, є меншими, ніж половина безсумнівної користі для інших курчат. У процесі того, як вигода поширюється на весь виводок, що зазвичай нараховує більше двох курчат, дотримання цієї умови не складно уявити. В домашніх або фермерських господарствах курку змушують сидіти не лише на її власних яйцях, а навіть індички чи качки. Але ні курка, ні її курчата цього не розуміють. Їхня поведінка формується в умовах, що зазвичай превалюють у природі, а в природі чужинців не часто знайдеш у своєму гнізді.

Проте такі помилки можуть траплятися в природі. У видів, що живуть стадами чи зграями, осиротілий молодняк може всиновити чужа самиця, яка, скоріш за все, втратила своє власне дитинча. Дослідники, що спостерігають за мавпами, іноді називають таку прийомну матір «тіткою». Зазвичай немає жодних доказів, що вона справді є тіткою або хоч якоюсь родичкою: якби вони краще зналися на генах, то не використовували б легковажно таке значуще слово. Тому ми маємо, мабуть, розцінювати всиновлення, яким би зворушливим воно не виглядало, як помилкову дію закладеного правила. Бо ж, піклуючися про сиріт, великодушна самиця не приносить користі своїм власним генам. Вона лише марнує час і енергію, які могла би використати на власну родину, особливо своїх майбутніх дітей. Вочевидь, ця помилка трапляється вкрай рідко, щоби природний добір «потурбувався» змінити правило, зробивши материнський інстинкт більш вибірковим. Досить часто, до речі, такі всиновлення не відбуваються, і сирітку залишають помирати.

Існує настільки винятковий приклад поведінки, який ви залюбки трактуватимете не як помилковий, а як заперечення теорії егоїстичного гена. Йдеться про мавп, що втратили своїх дитинчат і викрадали малят в інших самиць, аби доглядати за ними. Така поведінка видається мені подвійно неправильною, оскільки прийомна мати не лише марнує власний час; вона також звільняє конкурентну самицю від тягаря турботи про дитину, що надає тій можливість швидше народити іншу. Це надзвичайно важливий приклад, що заслуговує на доволі ретельне дослідження. Варто з’ясувати, як часто це трапляється; чи існує спорідненість між прийомною матір’ю та дитинчам; а також ставлення справжньої матері — зрештою, вона отримає вигоду, якщо її маля всиновлять. Тому чи не навмисно матері намагаються обдурити наївних молодих самиць, щоби ті всиновили їхніх дитинчат? (Існує припущення, що вигодою прийомних матерів і викрадачок чужих дітей є цінна практика догляду за дітьми.)

Штучно викликають неправильне застосування материнського інстинкту зозулі, а також інші так звані «гніздові паразити», що підкладають свої яйця в чужі гнізда. Зозулі паразитують на правилі, яке є важливою частиною батьківського інстинкту птахів: «Добре поводься з будь-яким пташеням, що сидить у твоєму гнізді». Якщо не розглядати зозуль, це правило зазвичай дає бажаний ефект поширення альтруїзму лише на безпосередніх родичів, бо зазвичай гнізда розташовуються настільки далеко одне від одного, що пташенята у гнізді птаха майже напевно є його власними. Дорослі мартини сріблясті не розпізнають свої власні яйця і залюбки висиджують яйця інших мартинів та навіть грубі дерев’яні фальшивки, якщо підкласти їх замість справжніх. В природі розпізнавання яєць для мартинів не є важливим, бо яйця не відкочуються досить близько до гнізда сусіда, розташованого на відстані кількох метрів. Однак мартини розпізнають своїх власних пташенят: на відміну від яєць, ті ходять і можуть легко опинитись біля гнізда сусіднього дорослого птаха, дуже часто наражаючись на смертельну небезпеку, як ми бачили в 1-му розділі.

А от кайри розпізнають свої власні яйця за їхнім плямистим забарвленням і надають їм перевагу при висиджуванні. Причина, мабуть, полягає в тому, що вони гніздяться на пласких скелях, де є небезпека, що яйця відкотяться геть і переплутаються з чужими. Але чому, спитаєте ви, вони переймаються розпізнаванням та висиджуванням лише своїх власних яєць? Безумовно, якби всі прагнули висидіти чиєсь яйце, то не мало би жодного значення, чи йдеться про власні яйця чи чужі. Саме так вважають прихильники теорії групового добору. Лише уявіть собі, що сталося б, якби існувало таке групове висиджування дітей. В середньому, кайри відкладають одне яйце. Це означає, що тоді кожен дорослий птах висиджував би у середньому також одне яйце. Тепер уявімо, що хтось схитрував і відмовився це робити. Замість марнувати час на висиджування, цей птах може витратити його на відкладення більшої кількості яєць. Але привабливість цієї схеми полягає в тому, що інші, більш альтруїстичні, дорослі птахи висиділи би яйце за нього. Вони би продовжили точно дотримуватися правила: «Якщо ти бачиш біля свого гнізда приблудне яйце, висиджуй його». Так ген шахрайства поширився би в усій популяції, а дружнє висиджування припинилося б.

«Гаразд, — скажете ви, — а що як чесні птахи відповіли б на це відмовою стати жертвою шантажу та твердо вирішили висиджувати лише одне-єдине яйце? Це б зірвало наміри шахраїв, бо вони б побачили, що їхні власні яйця лежать на голій скелі, холодні, беззахисні й самотні. Це би швидко їх переконало». На жаль, так не буває. Ми знаємо, що нема можливості відрізняти своє яйце від чужого, тому якби чесні птахи застосували б таку схему для протидії шахрайству, їхні власні яйця виявилися би знехтуваними з тією самою імовірністю, що й яйця шахраїв. Так шахраї все одно отримали б перевагу, бо відклали би більше яєць, через що вижило би більше їхніх дітей. Єдиний спосіб, яким чесна кайра може подолати шахрайок, полягає в активному розпізнаванні яєць на користь власних. Тобто, припинити альтруїзм і почати просувати свої власні інтереси.

Використовуючи мову Мейнарда Сміта, «стратегія» альтруїстичного всиновлення не є еволюційно стабільною. Вона нестабільна в тому сенсі, що може бути перевершена конкурентною егоїстичною стратегією відкладання більшої за встановлену кількість яєць, а потім відмови їх висиджувати. Ця друга егоїстична стратегія так само нестабільна, бо нестабільною є альтруїстична стратегія, яку вона експлуатує, а тому швидко занепаде. Єдиною еволюційно стабільною стратегією для кайри є розпізнавання її власного яйця та висиджування саме його. Якраз так і відбувається.

Види співочих птахів, на яких паразитують зозулі, вирішили не вираховувати зозулячі яйця, а інстинктивно надавати перевагу яйцям з типовим для їхнього власного виду забарвленням. Оскільки їм не загрожує небезпека паразитування з боку представників свого власного виду, це ефективно[38]. Але зозулі, зі свого боку, не поступилися цим пташкам, надаючи своїм яйцям більш схожого вигляду до їхніх яєць кольором, розміром та забарвленням. Це зразок вдалої технології. Результатом таких еволюційних зусиль стала надзвичайна майстерність мімікрії зозулячих яєць. Ми можемо припустити, що певна кількість зозулячих яєць і зозуленят «викривається», а ті, що цього уникають, якраз і відкладатимуть більш пристосовані до виживання яйця. Тому в генофонді зозулі поширюються гени більш ефективного шахрайства. Так само й птахи з досить гострим зором, аби виявити будь-яку найменшу ваду в мімікрії яєць зозулі, роблять найбільший внесок до власного генофонду, передаючи свій гострий зір і скептицизм наступному поколінню. Це чудовий приклад того, як природний добір може удосконалити активне розпізнавання інших видів, представники яких докладають зусиль, щоб їх обдурити.

А тепер порівняймо «розрахунки» твариною її спорідненості з іншими представниками своєї групи і відповідними розрахунками фахового польового натураліста. Брайан Бертрам витратив багато років, вивчаючи біологію левів у Національному парку Серенгеті. На підставі своїх знань про їхні репродуктивні звички, він оцінював типову спорідненість між окремими особинами в типовому лев’ячому прайді. Ось факти, які він використовував для своїх висновків. Типовий прайд складається з семи дорослих самиць, що є його постійними членами, а також двох дорослих самців, які не залишаються на одному місці надовго. Десь половина самиць дає потомство одночасно і доглядають своїх малят разом, а тому визначити, кому належить дитинча, важко. У виводку зазвичай буває троє левенят. Батьківство виводків ділиться порівну між дорослими самцями прайду. Молоді самиці залишаються в прайді та змінюють старих, які помирають або йдуть геть. Молодих самців проганяють ще до досягнення ними зрілості. Підростаючи, вони блукають невеличкими родинними зграями або парами, прибиваючись до певних прайдів, однак їхнє повернення до родини малоймовірне.

Обміркувавши ці факти, стає зрозуміло, як розрахувати середню цифру спорідненості двох особин із типового лев’ячого прайду. Бертрам отримує показник 0,22 для пари випадково обраних самців та 0,15 для пари самиць. Тобто, самці у прайді є, в середньому, менш близькі родичі, ніж зведені брати, а самиці більш близькі, ніж двоюрідні сестри.

Звичайно, будь-яка конкретна пара особин могла бути рідними братами, але Бертрам не міг цього з’ясувати, і можна битися об заклад, що леви також цього не знали. З іншого боку, середні цифри розрахунків Бертрама в певному сенсі досяжні самим левам. Якщо ці цифри дійсно є показовими для типового лев’ячого прайду, тоді той ген, що схиляє самців поводитися стосовно інших самців, немов вони майже як зведені брати, мав би позитивну цінність для виживання. А ген, якому цього було б замало і він змусив би самців поводитися так, як це характерно для рідних братів, загалом був би покараний, як і ген недостатньої приязності, такої, як у троюрідних братів. Якщо факти лев’ячого життя саме такі, як запевняє Бертрам, та (що не менш важливо) вони такими лишалися протягом значної кількості поколінь, ми можемо очікувати, що природний добір сприятиме ступеню альтруїзму, що характерний середньому рівню спорідненості в типовому прайді. Саме це я й мав на увазі, коли казав, що оцінювання родинних зв’язків твариною та фаховим натуралістом можуть завершитися приблизно однаково[39].

Отже, ми отримуємо підстави зробити висновок, що «справжня» спорідненість може бути менш важливою для еволюції альтруїзму, ніж найточніша оцінка спорідненості, яку може отримати тварина. Цей факт є, мабуть, ключем до розуміння, чому батьківська турбота в природі більш поширена і віддана, ніж братерський чи сестринський альтруїзм, а також те, чому тварини можуть цінувати самих себе більше навіть за кількох братів. Тобто, крім коефіцієнта спорідненості ми маємо враховувати також щось наче коефіцієнт «впевненості». Хоча родинні відносини між батьками та дітьми не є генетично ближчими, ніж між братами чи сестрами, впевненість у них більша. Зазвичай можна бути значно більш упевненим у тому, де ваші діти, ніж де ваші брати. Але ви все одно можете бути більш впевненими щодо самих себе!

Ми вже розглянули приклад шахрайства у кайр і маємо ще намір поговорити про брехунів, шахраїв та експлуататорів у наступних розділах. У світі, де інші індивіди постійно прагнуть експлуатувати альтруїзм родинного добору і використати його заради власних намірів, машина для виживання має знати, кому варто довіряти і на кого можна по-справжньому покладатися. Якщо B — справді мій маленький брат, тоді я маю піклуватися про нього аж на половину так, як піклуюся про себе самого себе, і саме так, як піклуюся про власну дитину. Але чи можу я бути впевненим у ньому так само, як у своїй власній дитині? Як я знаю, що він — дійсно мій брат?

Якщо C — мій однояйцевий близнюк, тоді я маю піклуватися про нього вдвічі більше, ніж про будь-кого з моїх дітей. Тобто, я маю цінувати його життя не менше, ніж своє власне[40]. Але чи можу я бути в ньому впевненим? Звичайно, він схожий на мене, але, можливо, нам цілком випадково дісталися спільні гени рис обличчя. Ні, я не віддам за нього своє життя, бо, хоча можливо, що він має 100 % моїх генів, я точно знаю, що сам маю 100 % моїх генів, а тому я для себе дорожчий за нього. Я — єдиний індивід, що в ньому може бути впевнений будь-який із моїх егоїстичних генів. І хоча теоретично ген індивідуального егоїзму може бути витіснений конкурентним геном альтруїстичного порятунку принаймні одного однояйцевого близнюка, двох дітей чи братів або чотирьох онуків тощо, ген індивідуального егоїзму має величезну перевагу впевненості в індивідуальній ідентичності. Конкурентний ген родинного альтруїзму створює ризик помилкової ідентичності, абсолютно випадкової або навмисно створеної шахраями та паразитами. Тому ми маємо очікувати індивідуального егоїзму в природі, до того ж у більшій мірі, ніж було би передбачено міркуваннями про саму лише генетичну спорідненість.

У багатьох видах мати має більшу впевненість у своєму потомстві, ніж батько. Саме мати відкладає видиме, реальне яйце або народжує дитину. Вона має чудову можливість напевно знати носіїв її власних генів. А от бідолашний батько значно вразливіший до обману. Тому слід очікувати, що батьки вкладатимуть у догляд за дітьми менше зусиль, ніж матері. Далі ми побачимо, що існують також інші причини на це (див. 9-й розділ). Так само й бабусі з боку матері можуть бути більш упевнені у тому, що це саме їхні онуки, ніж бабусі з боку батька, тому від них варто сподіватися більшого альтруїзму. Це тому, що вони можуть не мати сумнівів щодо дітей своєї доньки, а от їхньому синові могли наставити роги. Дідусі з боку матері впевнені у своїх онуках так, як і бабусі з боку батька, оскільки так само можуть розраховувати на одне покоління впевненості та одне покоління невпевненості. Так само й дядьки з боку матері мають бути більш зацікавленими в добробуті племінників та племінниць, ніж дядьки з боку батька, і, загалом, такими ж альтруїстичними, як тітки з боку батька. По суті, в суспільстві з високим рівнем подружньої невірності дядьки з боку матері мають бути більш альтруїстичними, ніж «батьки», оскільки вони мають більше підстав для впевненості у своїй спорідненості з дитиною. Вони знають, що мати дитини є, як мінімум, їхньою зведеною сестрою. «Законний» батько не знає нічого. Я не маю жодних доказів, але говорю про це у надії, що інші їх мають або хоча б можуть почати пошуки. Зокрема, щось цікаве могли би розповісти соціальні антропологи[41].

Повертаючись до того факту, що батьківський альтруїзм більш поширений, ніж братерський, здається розумним пояснити це з точки зору «проблеми ідентифікації». Але це не пояснює фундаментальну асиметрію у відносинах батьків та дітей як таку. Батьки піклуються про своїх дітей більше, ніж діти про батьків, хоча генетичні відносини є симетричними, а впевненість у спорідненості є однаково великою з обох боків. Одна з причин полягає в тому, що батьки перебувають у кращій практичній позиції для допомоги своїм нащадкам, будучи старшими та більше компетентними в життєвих справах. Навіть якби якась дитина й захотіла годувати своїх батьків, вона просто не здатна на це в практичному плані.

Є й інша асиметрія у відносинах батьків і дітей, якої немає між братами та сестрами. Діти завжди молодші за своїх батьків. А це часто (хоча й не завжди) означає, що вони мають довшу очікувану тривалість життя. Як я наголошував вище, очікувана тривалість життя є важливою складовою, що її в найдосконалішому з усіх світів має врахувати тварина, коли «вирішуватиме», чи поводитись їй альтруїстично. У виду, де діти мають довшу середню очікувану тривалість життя, ніж батьки, будь-який прояв дитячого альтруїзму виглядав би недоречним. Він би проектував альтруїстичну самопожертву на користь індивідів, ближчих до смерті, ніж сам альтруїст. А от батьківський ген альтруїзму з огляду на довшу очікувану тривалість життя дітей має суттєву перевагу.

Іноді лунають закиди, що опис родинного добору, певна річ, виглядає пречудово, а от реальних прикладів його успішної дії небагато. Такі закиди лунають лише від тих, хто не розуміє сенсу родинного добору. Насправді, будь-які свідчення захисту дітей та батьківського піклування, а також усі пов’язані з ними органи тіла, молочні залози, сумки кенгуру тощо і є насамперед фактами дії принципу родинного добору в природі. Скептикам хоч і відомо, що прикладів батьківської турботи вдосталь, але вони не можуть збагнути, що вони так само засвідчують дію родинного добору, як і братерсько-сестринський альтруїзм. Вони хочуть пересвідчитися, що існують також інші приклади альтруїзму, крім батьківської турботи, і, таки правда, цих прикладів обмаль Я вже пояснив, чому. Можна було би пошукати зразки братерсько-сестринського альтруїзму, бо їх насправді небагато. Та я не робитиму цього навмисно, щоби не звертати увагу на помилкову ідею (улюблену ідею Вілсона, як ми пересвідчилися), що родинний добір більше стосується інших відносин, ніж стосунків між батьками та дітьми.

Причина постання цієї помилки, переважно, історична. Еволюційна перевага батьківської турботи настільки очевидна, що те, що на неї звернув увагу Гамільтон, для нас було зайвим. Вона була зрозуміла ще за Дарвіна. Коли Гамільтон продемонстрував генетичну рівноцінність інших відносин, а також їхню еволюційну важливість, він, насамперед, зосередився на них. Зокрема, він навів приклади соціальних комах, таких як мурахи і бджоли, для яких особливо важливими є стосунки між сестрами, як ми переконаємося згодом. Мені навіть довелося почути, що теорія Гамільтона тому доречна лише для соціальних комах!

Якщо хтось не схоче визнавати, що батьківська турбота є свідченням дії родинного добору, хай спробує сформулювати загальну теорію природного добору, де до альтруїзму залучені батьки, але не інші родичі. Гадаю, що навряд чи щось із цього вийде.