Розділ «Таз»

У Старому Заповіті є лише одна згадка про плаценту, і вона стосується порушення табу: у Повторенні Закону 28:57 жінка під час облоги отримує дозвіл з’їсти плаценту – зазвичай це заборонялось. Однак в інших середземноморських країнах породіллі зазвичай радили з’їсти плаценту, щоб стимулювати вироблення молока і послабити болі під час зменшення матки.

І в Марокко, і в Моравії, і на Яві жінки їли плаценти своїх дітей або інших жінок для покращення фертильності, а в Угорщині попіл від плаценти потай підсипали в їжу чоловікам, щоб зменшити їхню плодючість (ця ідея не настільки безглузда, як здається: жіночі статеві гормони позитивно впливають на репродуктивну функцію жінок, водночас вони перешкоджають виробленню сперматозоїдів у чоловіків).[106] У часи династії Тан в Китаї, приблизно в VII столітті нашої ери, рекомендувалось використовувати в заклятті плаценту живонародженої дівчинки для того, щоб самому перетворитись на дівча.[107]

Яйця перших хребетних були пристосовані до того, щоб розвиватись у морській воді. Завдяки матці, наповненій амніотичною рідиною, ми, ссавці, змогли переносити море у своєму тілі. Очевидно, розуміння того, що мембрани матки тісно пов’язані з морем, існувало з давніх-давен: вважалось, що ці мембрани, або чепчики, захищають від утоплення. На Британських островах існує уявлення, що дитина, народжена в чепчику, неодмінно стане хорошим плавцем і їй таланитиме. У книзі Чарлза Діккенса Девід Копперфілд починає свою біографію з обговорення того неприємного факту, що його чепчик з цієї причини виставили на аукціон: «Я народився в чепчику, який виставили на продаж в газетах за ціною п’ятнадцять гіней. Чи то мореплавцям в той час бракувало грошей, чи то віри, і вони віддавали перевагу корковим жакетам, мені не відомо; я знаю лише, що зголосився один покупець».[108]

У таких віддалених одна від одної країнах, як Японія та Ісландія, традиційно плаценту не ховали під деревом, а закопували під будинком. У Японії місце захоронення обирав священик, а в Ісландії воно було там, куди матір щоранку вставала з ліжка. Ще одна давня китайська книга радила глибоко закопати плаценту й пуповину, «обережно присипавши землею, щоб забезпечити дитині довге життя. Якщо її з’їсть свиня або собака, дитина втратить гостроту розуму, якщо комахи або мурахи – стане хворобливою, якщо її проковтне ворона або сорока – помре раптовою або насильницькою смертю; якщо кинути її у вогонь – на тілі з’являться гнійні рани».[109]

У Росії традиційно плацента і пуповина вважались священними; православні християни присвячували їх Діві Марії, покровительці материнства.[110] Після народження дитини плаценту на певний час клали в церкві на вівтар, щоб допомогти завагітніти іншим жінкам у поселенні, і лише після цього закопували.

Деякі індонезійські народи дотримувалися думки, що, оскільки плацента і її мембрани походять із моря, їх потрібно туди повернути: плаценту клали в горщик і кидали в річку, щоб течія винесла її в океан. Це робилось для того, щоб вона не потрапила в погані руки (уявлення про те, що плацента є частиною дитини, і тому вони певним чином ідентичні, дуже поширене). Інші народи Південно-Східної Азії готували поховальні ноші для плаценти й прикрашали їх лампадками, фруктами й квітами перед тим, як спустити на воду.

У деяких культурах вшановували не зв’язок плаценти з морем, а її схожість на дерево: те, як спіральний стовбур пуповини наче вкорінений в утробу. Мені казали, що під час народження дитини – другої стадії пологів – біль, який відчуває жінка, схожий на невблаганні хвилі тиску, поєднані з різзю і печінням від розтягнення промежини. Вихід плаценти зовсім інший: він супроводжується глибинним відчуттям викорінення, витягування чогось, що довго було під поверхнею. У чудовій праці з культурної антропології Джеймса Фрейзера «Золота гілка» описано, як у деяких народах плаценту закопують під священним або особливим деревом, яке зберігає зв’язок з дитиною протягом усього їхнього подальшого життя. Дерево називають на честь дитини, і воно стає центром її світу, так само як Омфалос у Дельфах був центром світу для греків.

Для більшості з нас краєвид нашого дитинства має особливий вплив – нерідко він формує нас і відображається на нашому дорослому житті. На Заході ми зазвичай не освячуємо ландшафт захороненням у ньому плаценти або присвяченням її місцевій богині родючості, але це не заважає йому бути наділеним ореолом святості. У кінці 1970-х років Шеймас Гіні читав на радіо Бі-Бі-Сі есе «Моссбаум», у якому схожими словами описано подвір’я його батьківського будинку в селі.[111] Він назвав вступ «Омфалос» і розповів у ньому, як водяна колонка за будинком в дитинстві була центром його світу. Американська армія здійснювала маневри в графстві Деррі, бомбардувальники заходили на посадку на авіабазу, розташовану неподалік, але ритм домівки залишався незмінним всупереч історичним подіям. Гудіння бомбардувальників здавалось віддаленим; значно ближчим був звук води, яка падала у відро, повторюючи «омфалос, омфалос, омфалос», коли жінка набирала її з однієї колонки для п’яти будинків. Омфалос був сталою точкою в центрі його життя; однак, попри свою сталість, вона текла разом із життєдайною водою і напувала тих, хто жив навколо. Гіні відчував такий зв’язок з колонкою, який існує між дитиною і пуповиною протягом дев’яти місяців вагітності.

У цій радіопередачі Гіні було недостатньо роздумів про водяну колонку – обриси священного ландшафту дитинства розширились й увібрали в себе горохове поле («зелена павутина, сітка, виткана зі світла»), а також паркан, рукав річки, стодолу й порожній стовбур старої верби. Верба була його улюбленицею: він притискав чоло до кори і відчував, як над ним гойдається крона – він одночасно перебував в обіймах дерева й підтримував його, так само як Атлант тримав на своїх плечах світ. Потім, раптово перейшовши до іншого міфу посеред речення, Гіні пригадує роги-гілки, що виростали з його голови, наче він був Кернунном, одним із богів кельтського пантеону. Цей ландшафт був священним, він був омфалосом і оболонкою, і не мало значення, чи ця святість виражалась за допомогою християнської, грецької чи кельтської традиції.

Ми можемо з’їсти її, спалити, спустити на воду на плоті або захоронити під деревом. Ми можемо попросити священика допомогти нам закопати її під будинком. Ми можемо виставити її на аукціон, кинути в яму під час припливу або сховати від злих духів. У країнах із сучасною і багатою медициною з’явилась ще одна можливість: кріозберігання.

У желе пуповини є клітини, які ідентичні клітинам дитини, але не перетворились на жодну тканину. Ці «недиференційовані» клітини є різновидом стовбурових клітин, тому що теоретично з них можуть вирости інші частини тіла, так само як дерево виростає з живця. Клітини в пуповинній крові здатні утворювати тканини, наприклад кістковий мозок, а клітини желе пуповини пов’язані зі структурними компонентами тіла: кістками, м’язами, хрящами і жиром.

На рекламних буклетах про кріозберігання є два види зображень: красиві усміхнені діти за грою або вчені, одягнені в захисні костюми, які виконують складне лабораторне завдання. На них немає зображень, пов’язаних із розсіяним склерозом, хворобою Паркінсона або лейкемією, незважаючи на запевнення компаній, що збереження стовбурових клітин може захистити від цих хвороб. Ви можете передати ці стовбурові клітини у відкритий банк донорів або заплатити приватній компанії, щоб вона зберігала пуповину і стовбурові клітини вашої дитини винятково для вашої сім’ї.

У деяких культурах вважається, що вісцеральний зв’язок дитини з пуповиною триває все життя, тому до неї завжди потрібно ставитись із повагою. Ці кріогенні компанії погоджуються: якщо ви хочете, щоб приватний банк пуповин зберігав пуповину вашої дитини, можна домовитись з лаборантами, щоб ті були готовими до пологів, – у такому разі вони зможуть вилучити стовбурові клітини в критичний період, поки ті ще живі. Нерозривний зв’язок дитини з пуповиною буде підтримуватись за допомогою регулярних платежів. Національна служба охорони здоров’я Великої Британії пропонує послугу зі зберігання пуповинної крові; вона досліджує стовбурові клітини і здійснює експерименти з їх використання у трансплантації кісткового мозку. За десять років ми перейшли від викидання плаценти в смітник до наділення її майже забутою значимістю.

Існують різні погляди на те, чи будуть приватні кріогенні банки будь-коли здатні забезпечити достатню кількість стовбурових клітин для лікування дорослої людини. З огляду на це виправданість витрат на кріозберігання залишається дискусійним питанням. У той час як житель Східної Африки відчуває зв’язок зі своїм пуповинним деревом, що поєднує його з певним клаптиком землі, навряд чи регулярні візити до кріолабораторії додадуть вам сили або відчуття домівки. Лабораторії обмінюються зразками, тому ваша пуповина може опинитись в іншій країні і стати недоступною для вас і для вашої дитини. Принаймні там її не дістануть мурахи, свині, собаки й сороки.