Розділ «Таз»

Після цих слів вона беззвучно заплакала – її плач виявлявся лише в здриганні плечей і в тому, як вона хиталась у кріслі. Її донька обняла її за плечі й пригорнула до себе.

16. Плацента: з’їсти, спалити, закопати під деревом

Стає зрозумілою сила звичаю, і тому Піндар, на мою думку, слушно називав його «королем над усім».

Геродот, «Історія»

На перший погляд, здається, що пуповина має морське походження: вона матова і еластична, схожа на щупальця медузи або на ніжки водоростей. Її контури закручені в потрійній спіралі кровоносних судин – дві артерії обвивають вену. Ці пурпурові судини переплітаються в желе сіруватого кольору, утвореному з речовини, яка трапляється лише в одному місці людського тіла – у водянистій волозі ока. На вигляд пуповина м’яка й делікатна, але це враження оманливе: протягом дев’яти місяців вона підтримує в дитині життя.

Дівчинка зі зморщеним обличчям і стиснутими в кулачки руками, якій я щойно допоміг народитись, почала плакати. Я витер її рушником і якусь мить потримав нижче рівня стегон її матері. Плацента все ще була в її тазі – я хотів, щоб у ці перші хвилини кров із неї потрапила на тіло дитини. Я знову приклав палець до пуповини, відчуваючи крізь неї удари маленького серця дівчинки – вони нагадували метелика, який потрапив у пастку.

– Усе нормально? – запитав батько.

Він мав приголомшений вигляд через брак сну і муки, крізь які щойно в нього на очах пройшла його дружина.

– Так, – сказав я, – усе добре.

Поки я дивився на дівчинку, тримаючи пальці на пуповині, пульс у ній почав слабшати, а потім зник – це реакція на холодне повітря і на збільшення рівня кисню в крові після того, як дитина почала дихати самостійно. В її печінці і навколо серця інші кровоносні судини синхронно закривались. Це «шунти», які доправляли кров у печінку і в серце, поки дитина перебувала в утробі. Одночасно відкривались інші судини, покликані доправляти і виводити кров з легень – завдяки їм кров наповнювалась киснем і набувала червоного кольору. Отвір в її серці, необхідний для кровообігу під час перебування в утробі, закривався. Її пуповинні артерії теж закривались, звужуючись від початку глибоко в тазі і до пуповини. Завдяки цій низці змін її обличчя із синювато-воскового стало рожевим. Лише після того, як пульсації в пуповині припинились, я наклав на неї пластиковий затискач.

Акушерка передала мені ножиці, шорсткі і притуплені від частої стерилізації, і я вкотре був вражений тим, наскільки важко перерізати цю на перший погляд крихку матерію. Мені доводилось робити в ній зазубрини, наче це був трос. Під час пологів матір стояла навколішки, але, коли я передав їй дитину, вона лягла на спину і приклала її до грудей, відкривши рота від здивування. Поки матір, батько і дитина розчинились у своєму спільному світі, я і акушерка опікувались побутовими справами. На цьому наша робота не завершувалась.

Багато кого «третя стадія пологів» застає зненацька, так наче після народження дитини виставу завершено. Але гормональна буря і хімічні процеси в організмі зміщували плаценту зі слизової оболонки матки. Якщо перейми відбуваються надто повільно, іноді кров продовжує стікати з оголеної поверхні матки – це називається «постнатальною кровотечею». Я обережно, але сильно натиснув на обм’яклий живіт матері, щоб перевірити, чи зменшується її матка. Вона зменшувалась.

Сталевим пінцетом я обережно потягнув за пуповину. Дитина вже притислась до материнських грудей. Поки вона смоктала молоко, гормони, що стимулюють його вироблення, також спричиняли зменшення матки матері. Коли я повертав пінцет, пуповина стиснулась під натиском сталі – її артерії і вени були лише тінями себе попередніх. Я потягнув за пуповину, і вона несподівано розширилась, так само як стовбур дерева розширюється біля коріння. Плацента, фіолетовий згусток крові, вислизнула з тіла матері на кушетку.

Вона була важкою – понад півкілограма, – майже круглою й приблизно один дюйм завширшки. З перших тижнів вагітності її завданням було постачати плодові кисень, цукор і поживні речовини, а також виводити діоксид карбону, сечовину та інші відходи в організм матері. Пульсові коливання для цього дивовижного обміну створювало серце дитини, що дедалі збільшувалося в розмірах. Кров матері і дитини не змішується, але їхні капіляри розташовані так близько, наче мільйони крихітних рук стиснули пальці крізь плаценту. Да Вінчі помітив цю особливість п’ятсот років тому, коли багато його сучасників вважали, що плід росте завдяки менструальній крові матері. У його кресленнях плаценти можна побачити схожість з плацентою вівці; вважається, що да Вінчі бачив лише один труп вагітної жінки. Він був не один: схоже, упродовж багатьох століть європейські чоловіки знали більше про овечу плаценту, ніж про плаценту власних дітей. Навіть наукова назва плацентної мембрани, amnion, походить від грецького слова, що означає «вівця».

Більшість частин нашого тіла достатньо міцні, щоб слугувати нам принаймні сорок-п’ятдесят років, перш ніж почати відмовляти, але орган, який потрібен лише на вісім-дев’ять місяців, показує, наскільки делікатною може бути тканина людського тіла. Я бачив, як плацента ставала крихкою й сірою внаслідок дії токсинів або надмірної любові шотландців до добре просмажених страв. Найгірше виглядають плаценти затятих курців – вони вузлуваті, пожовклі й тверді, наче амбра.

Однак ця плацента була чистою, і я виклав її на сталевий піддон. Прозорі залишки амніотичного мішка були прикріплені до плаценти, і я не знайшов жодних розривів.

– Мембрани не пошкоджено, – сказав я акушерці, перш ніж підняти плаценту за пуповину й незграбно кинути в пластикове відро. Я накрив його оранжевою кришкою, наче банку з фарбою, і відніс у кімнату для зберігання відходів. З центру всесвіту цієї дитини, який забезпечував її ріст і життя, плацента перетворилась на відходи; тепер вона стояла поряд з іншими безіменними плацентами й пуповинами, які надійшли сьогодні і які наступного дня спалять в печі на території лікарні. Те, що ще вранці годувало дитину, завтра стане димом над містом.

Грецьке слово omphalos має таке ж походження, як і латинське umbilicus (амбіотичний) – вони позначають щось, що розміщено в центрі тіла або життя. Греки вважали Омфалос, камінь у дельфійському Оракулі, географічним центром світу. Приблизно в той час, коли здійснювалися паломництва в Дельфи, грецький мандрівник та історик Геродот писав про те, як у різних частинах античного світу панують різні звичаї: «Можна пригадати, наприклад, історію про Дарія. Коли він був царем Персії, то скликав усіх греків, присутніх при дворі, і запитав у них, за яку ціну вони погодились би з’їсти мертві тіла своїх батьків. Вони відповіли, що не зробили б цього за жодні гроші. Пізніше в присутності греків і через перекладача, щоб їм було зрозуміло, він запитав у індійців із племені каллатії, які їдять мертві тіла своїх батьків, за яку ціну вони погодились би спалити їх. Ті нажахано закричали й заборонили йому навіть згадувати про такі страшні речі».[105]

Геродот вважав, що звичай – це все, а на Заході протягом кількох останніх десятиліть існує звичай спалювати плаценту разом із брудними бинтами, хворими органами й використаними голками в лікарняній печі.

Так само як і греків, Дарія жахала думка про те, щоб з’їсти своїх батьків, а індійських каллатаїв – про те, щоб не з’їсти їх, проявивши зневагу, вживання плаценти в їжу викликає бурю емоцій. Плацента багата на прогестерон, гормон, який відповідає за вагітність, і різке зниження його рівня пов’язують із розладами настрою після народження дитини, які часто переходять у післяпологову депресію. Вживання плаценти в їжу поширене серед хижаків, а також всеїдних, таких як шимпанзе – наших найближчих родичів. Можливо, ця практика пов’язана не лише з харчуванням, а й із тим, щоб полегшити виснаженій матері перехід до нижчих рівнів прогестерону.