Розділ «Таз»

– Ми тримаємо її на той випадок, якщо доведеться везти її в лікарню, – пояснив син.

– Може, перейдімо в іншу кімнату і там поговорімо?

Вони кивнули, і ми всі разом повернулись у вітальню, залишивши місіс Стеффорд у спальні.

– Я знаю, що ми з вами раніше не зустрічались і я щойно познайомився з вашою матір’ю, але в її картці написано, що в неї рак, і нам відомо, що він спричиняє кровотечу.

– Так, – кивнула донька, – лікарі сказали, що їй залишилось жити лічені тижні, але це було кілька місяців тому.

– Вона втрачає багато крові, і ми можемо зробити одне з двох. Ми можемо відвезти її в лікарню, де їй зроблять переливання крові, або залишити її тут і подивитись, що буде далі…

Син і донька перезирнулись, відтак син відвів очі й подивився у вікно.

– Далі кровотеча може припинитись. Тоді її стан покращиться і все буде так, як раніше. Або ж кров продовжуватиме текти, і тоді вона помре.

– Скільки часу в неї залишилось? – запитала донька.

– Хотів би я знати, але… – якусь мить я вагався, а потім подивився їй в очі, – можливо, вона помре цієї ночі.

– Залиште її тут, – рішуче сказала донька.

– Гаразд, – сказав я і за мить додав: – Я повернусь через три-чотири години, щоб перевірити її стан.

Перш ніж піти, я зробив запис у папці дільничної медсестри, яку тримали біля ліжка, і допоміг її доньці змінити прокладку. Одягаючи їй білизну, я побачив, що і ця вже стала червоною від крові.

Я зміг повернутись лише о третій ночі. Мене зустріла онука, яка так поспішала до дверей, що перечепилась і впала, вдарившись головою об скло.

– Священик прийшов, – сказала вона, стоячи в дверях і важко дихаючи.

Вона була на останніх місяцях вагітності.

Якийсь час я стояв на порозі з валізою в руках і думав про те, чи в мене достатньо серйозний і поважний вираз обличчя для зустрічі зі священиком біля смертного ложа. Я почувався винним через те, що моє попередження – «можливо, вона помре цієї ночі» – змусило його приїхати в таку погоду. У кімнаті було десять людей разом зі священиком: це був високий чоловік міцної статури, близько п’ятдесяти років – у дитинстві його краще годували, ніж його парафіян. Він кивком голови привітався зі мною, стоячи в ногах ліжка. З порога я побачив, що місіс Стеффорд вже причастилась і пройшла соборування, а зараз лежала, підперта подушками.

Я чекав у вітальні біля дверей. На дивані я помітив відкриту папку з моїми записами; уся сім’я уважно вивчала її, ніби зображення в кавовій гущі. Молитви читали ще 10–15 хвилин. Після цього почувся галас, і діти місіс Стеффорд, онука і кілька онуків почали по одному виходити з кімнати.

– Вітаю, отче! – сказав я священику, коли він проходив повз мене до виходу.

– Вітаю, лікарю! – сказав він, постукав мене по плечі і мимохідь по-діловому усміхнувся. – Ви робите хорошу справу.