Розділ «Таз»

Я лежу біля порогу витончених і гнучких дверей

І помічаю вихід, помічаю звільнення і порятунок.

Волт Вітмен, «Пісня про себе»

Телевізор займав більше місця, ніж камін, але його ніхто не дивився. У темному заглибленні в стіні у двох нагрівачах горів електричний вогонь. Попільничка у формі пекінеса була переповнена, і конфеті із сигарет сипалось на килим. Килим між входом у кімнату і кріслом пацієнта протерся; сліди від їжі і капців утворили на ньому масну доріжку. Довжина дивана була більшою за ширину кімнати. На ньому сиділи чоловік і жінка – син і донька мого пацієнта. Ноги в обох були розставлені, щоб звільнити місце для живота. Син встав і підійшов привітатись. Його руки тремтіли.

– У неї кровотеча, лікарю, – сказав він. – Унизу…

Перед тим як вийти під дощ з припаркованого автомобіля, я переглянув на робочому ноутбуці медичну картку Гарієт Стеффорд. Вона була схожою на підручник із супутніх захворювань, які зараз вдається стримувати за допомогою західної медицини: починаючи від емфіземи, коронарної хвороби серця, гіпертензії і діабету – чотирьох вершників апокаліпсису суспільства, яке старіє. Крім цих чотирьох типових хвороб, було ще два важливі записи: «мультиінфарктна деменція», який пояснював її відсторонений вигляд, коли я підійшов до неї, і «карцинома ендометрію – паліативна допомога», який пояснював її кровотечу – кров текла через рак матки. У кінці списку був заклик, написаний її лікарем: «Уникайте прийому в стаціонар, якщо є така можливість».

– Вітаю! Я – доктор Френсіс, – сказав я їй. – Як ви почуваєтесь?

В її очах виражалась звична для хворих на деменцію паніка – вона боялась, що відповість неправильно або зробить якусь дурницю. Я уявив її нейронні ланцюги, настільки ж зношені, як і килим. Замість розкішних можливостей міжлюдського спілкування в неї залишилось кілька рефлекторних відповідей. Деякі люди, хворі на деменцію, по суті повертаються до довербального стану; наче маленькі діти, вони вчаться довіряти або не довіряти не на основі слів, а на основі тону голосу і поведінки співрозмовника.

– Добре. Так, непогано, – сказала вона, посміхаючись і трохи заспокоюючись. Я підняв її руку і обережно потис її. Вона була холодною і липкою на дотик, а її пульс був слабким і прискореним.

– Я прийшов вам допомогти, – сказав я.

Я провів прямими пальцями по її руці вище зап’ястка; вона була холодною аж до плеча – місіс Стеффорд втратила стільки крові, що тепер її організмові було нічим зігріти кінцівки. Шкіра на її обличчі була блідою як віск, майже прозорою. Білки її очей були знекровленими.

– Я змінив їй прокладку дві години тому, – сказав син, – але рак… з неї постійно тече.

Він почервонів від того, що йому довелось розповісти незнайомцеві про два табу: рак і вагінальну кровотечу.

– Мені потрібно її обстежити. Ми можемо десь її покласти?

Поблизу вітальні була маленька кімната – місіс Стеффорд не могла підійматись сходами. Син і донька допомогли їй встати з крісла і, взявши її за руки, як дитину, що вчиться ходити, наполовину завели, наполовину занесли її в кімнату.

– Усе нормально, мамо, усе нормально, – примовляла її донька, ніби заспокоюючи налякану дитину, перед тим як легко підняти її і покласти в ліжко.

Місіс Стеффорд лягла рівно, і я розв’язав її халат. Вона не мала гадки про те, хто я, але спогади про лікарів, а також моя краватка і білий комірець знаходили відгук в її пам’яті, тому вона сприйняла як належне те, що її роздягають таким чином. Її кров’яний тиск був настільки низьким, що його було важко виявити.

– Болить? – запитав я, намагаючись використовувати якомога простіші слова.

Вона скривилась і провела рукою по розтяжках на животі. Неймовірною здавалась думка про те, що її син і донька колись були в цій утробі; що ця утроба, яка їх виносила, зараз наближала її смерть. Я зняв штани її піжами і побачив, як кров блискучими багряними згустками стікає в прокладку.

Серед набору пробірок у валізі я знайшов морфін і ввів його у шкіру живота. Я зробив укол за кілька дюймів від пухлини, що поїдала її живіт, робила її органи жорсткими і вбивала жінку настільки невблаганно, наче та перерізала собі вени. Поки я стояв поряд і дивився на неї, вона заплющила очі й заснула. На стіні в неї над головою було роздруковане зображення Ісуса із закривавленим серцем і голівудською бородою. Уздовж плінтусів лежали стоси відеокасет. Також там була розкрита сумка, схожа на ті, які вагітні складають перед пологами; у ній був тальк, сигарети і нічні сорочки.