Розділ «2.1.5. Зернові бобові культури»

Походження та поширення. Соя – одна з давніх культур. Встановлено, що в країнах Південно-Східної Азії (Китай, Корея, Індія, Японія) вона була відома як землеробська культура за 4 тис. років до н. е. У Європі з'явилася наприкінці XVIII ст.

До другої світової війни 80-90% (8-10 млн т) усього світового виробництва сої припадало на Китай. Ця країна залишалася провідною з виробництва цієї культури до 50-х років, але надалі першість перейшла до США. Так, з 60-х до кінця 90-х років минулого століття світове зростання виробництва олійних значною мірою визначалося розширенням виробництва сої в США. Площі, зайняті соєю в цій країні, поступово збільшувалися на північ і на захід від дельти Міссісіпі ї південно- східних штатів на центральні та середньозахідні рівнини. Така експансія була викликана цілим рядом чинників. В першу чергу це пов'язано з успішною селекційною роботою, в результаті якої були виведені менш теплолюбні й більш стійкі до хвороб, шкідників і посухи сорти. Другим чинником стала поява у 90-х роках стійких до гербіцидів ГМО- сортів сої, які дозволяли істотно зменшити витрати та більш ефективно використовувати вологу. Третій чинник – зміни в політиці держави і здійснення на основі федеральних законів у 1996 році сільськогосподарської та промислової реформи.

В період з 1964 по 2010 рік виробництво сої у світі зросло приблизно в 9 разів – з 29 до 257 млн т. Головним виробником сої є США, Аргентина, Бразилія, Китай, Індія, Парагвай і Канада. Слід зазначити, що на США, Аргентину, Бразилію і Китай доводиться 87% світового виробництва сої. В Росії також відмічено збільшення посівів них площ і валових зборів сої. Так, з 2009 по 2010 рік воно зросло на 20%, що пов'язано з поступовим розвитком тваринництва, де соєвий шрот та макуха є важливими елементами корму. В Білорусі в останні роки відмічається поступове збільшення посівних площ під соєю в Гомельській області – на 3-5 тис. га, в Брестській – 3-5 тис. га, в південній частині Мінської – 2,5 тис. га,

Гродненській – 1,5 тис. га і Могильовській області – 1 тис. га.

В Україні всього за декілька років ринок сої зробив щонайпотужніший стрибок: за останні 4 сезони посівні площі під соєю збільшилися в 2 рази (з 558, 5 тис. га в 2008 р. до 1,13 млн га в 2012 р.), а виробництво сої збільшилося майже в 3 рази. При цьому переробка не встигає за збільшенням виробництва обсягів виробництва сої в Україні. Світовий ринок підштовхує українських аграріїв до нарощування виробництва соєвих бобів: важливим стимулом до розширення посівних площ під соєю є експорт. Якщо в 2008/2009 маркетинговому році Україна експортувала близько 277,4 тис. т сої, то в 2010/2011 м.р. – вже 989,5 тис. т. Завдяки розширенню посівних і збиральних площ та використанню сучасних технологій вирощування сої стабільно зростає врожайність зерна сої. За даними аналітиків, середня врожайність сої в Україні у 2011 р. склала 20,5 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Ботанічний рід сої Glycine об'єднує більш як 40 видів, з яких половина росте в країнах тропічної Африки. Виробниче значення і поширення має вид сої культурної G. hispida L., у якого є б підвидів. В Україні поширений слов'янський підвид – ssp. Slovonica Kov. Ef Pinz.

Культурна соя – це однорічна самозапильна трав'яниста рослина з гіллястим стеблом заввишки до 1 м і більше (рис. 2.1.23).

Соя – теплолюбна культура. Насіння її починає проростати при температурі ґрунту 8-10°С, а дружні сходи з'являються при 15-18°С.

Висока вибагливість сої до тепла спостерігається упродовж усього періоду вегетації, особливо під час цвітіння і наливання зерна. Сприятливою середньодобовою температурою для росту й розвитку сої протягом вегетації є 18-22°С, а при цвітінні-наливанні насіння 22- 25°С. Проте в молодому віці соя відносно непогано витримує низькі температури. Сходи її практично не пошкоджуються заморозками мінус 2-3°С, а іноді (при низькій відносній вологості повітря) навіть витримують зниження температури до мінус 5°С.

Вимоги до вологи у сої у різні періоди росту неоднакові. Наприклад, при проростанні насіння, яке поглинає не менше 130-160% води від власної маси, погрібний значний запас вологи в грунті – близько 30 мм в шарі 0-20 см. На початку вегетації, коли соя в основному вкорінюється, а темпи росту її вегетативної маси сповільнені, рослини до цвітіння добре витримують посуху.

З посиленням росту вегетативної маси потреби сої у волозі збільшуються, досягаючи максимуму під час цвітіння і розвитку плодів. Через нестачу вологи в цей час обпадає частина квіток, молодих пагонів.

Рис. 2.1.23. Соя: а – вегетуюча рослина: б – рослина з дозріваючими плодами; в – боби; г – насіння

Транспіраційний коефіцієнт сої у середньому становить 520. Тому високий урожай вона дає при вологості грунту 75-80% НВ, добре витримуючи повітряну посуху. Загальне споживання води посівами сої коливається залежно від місця та умов вирощування в межах 3000- 5500 м3/га, а коефіцієнт водоспоживання – 150-300 м3 на 1 ц зерна.

Найкращі ґрунти для сої – достатньо родючі, багаті на органічну речовину і кальцій, з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (pH 6,5-7) та добре аеровані, з щільністю 1,1-1,25 г/см3. Кислі, засолені, схильні до заболочення ґрунти без відповідного їх поліпшення непридатні для вирощування сої. Не витримує вона тривалого затоплення (більше трьох діб).

Соя – рослина короткого дня. Тривалість вегетаційного періоду залежно від сорту й району вирощування коливається від 90-100 до 150-170 днів. В Україні районовані сорти дозрівають за 115-140 днів.

У розвитку сої виділяють три періоди: перший (І-П етапи органогенезу) – формування вегетативних органів (коренів, стебел, листя); другий (II1-VIII етапи) – утворення генеративних органів і третій (ІХХІІ етапи)–дозрівання плодів і насіння.

Сорти. Кожна грунтово-кліматична зона України має свої районовані сорти сої. Вирощування яких в своєму регіоні призводить до реалізації генетичного потенціалу продуктивності. У зоні Степу найбільша тривалість безморозного періоду – понад 230 днів, сума активних температур повітря вище 10°С – 2600-3300°С. Ці агрокліматичні показники дають можливість вирощувати сорти всіх груп стиглості.

Науково-рекомендована група стиглості для господарств зони Степу:

– ультраранні та ранньостиглі –15-20%;

– середньоранні – 40%;