Розділ 17. Осмислення проблем журналістики в новітній філософії

Зазвичай гуманітарна наука воліє не говорити про закони суспільного життя, оскільки вони діють у ньому не так виразно, як фізичні закони в природі. Але П. Бурдьє тут є винятком і сміливо формулює такі закони. Наприклад, він вважає, що в суспільстві діє закон монополізації права на публічний виступ, який здійснюється в такий спосіб: спочатку народ делегує це право парламентаріям, які в свою чергу його делегують офіційному представникові парламентської фракції і т. д. У результаті суспільство отримує чотири чи п'ять офіційних представників, які постійно присутні на телебаченні і завдяки цьому присвоїли собі доступ до засобів легітимного розпорядження способами бачення світу. П. Бурдьє нагадує: ймовірність відповісти "так" чи "ні" засадничо є вторинною, тоді як їй передує первинна ймовірність доступу до можливості відповісти (бути запитаним).

Вузьке коло професіоналів публічного виступу - соціологів, істориків, політиків, журналістів і т. п. - об'єднує дві речі: з одного боку, вони працюють над експлікацією принципів бачення і розподілу практик, з другого боку, вони борються, кожен у своєму просторі за нав'язування цих принципів і за можливість визнання їх як легітимних категорій конструювання соціального світу.

П. Бурдьє сформулював ще один соціальний закон - "залізний закон олігархії": не всі громадяни рівні по відношенню до виробництва думки. Найбільш залежні від закону олігархії ліві партії. "У силу історичних умов партії, що виступають за реформи або революцію, особливо налаштовані на виконання закону олігархії: делеговані від імені революційних вартостей, на відміну від делегованих від імені консервативних вартостей, мають більше шансів бути делегатами соціально обділених, які цілком на них покладаються і надають їм величезну свободу, в тому числі й свободу говорити їм такі речі, які суперечать тому, що б вони сказали самі, якби були здатні говорити від себе" (с. 118-119).

Найбільш сильна політична боротьба здійснюється між найбільш близькими у політичному просторі партіями, сектами, напрямками, течіями, рухами, оскільки боротися їм доводиться за один і той самий електорат. Це останнє спостереження так само можна вважати суспільним законом, сформульованим П. Бурдьє.

Особлива роль у полі журналістики належить особі журналіста. Цій центральній постаті П. Бурдьє присвятив пильну увагу. Значення журналістів у соціальному світі пов'язане з їх фактичною монополією на засоби виробництва і на право широкого розповсюдження інформації. Особливо його непокоїть те, що телевізійні журналісти, ведучі новин, теледебатів, спортивні коментатори через цю монополію беруть на себе моральне керівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідниками типової дрібнобуржуазної моралі, говорять, що "потрібно думати" про так звані "проблеми суспільства".

Займаючи низьке, підлегле становище стосовно інших полів культурного виробництва, журналісти здійснюють особливе, рідкісне панування: вони користуються владою над засобами публічного самовираження й існування, доступом до популярності, до громадського визнання, користуються повагою, яка не відповідає їх інтелектуальним заслугам. Найголовніше: користуючись можливістю доступу до громадської уваги і самовираження, вони володіють можливістю нав'язати свої засади бачення світу, свою проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Немає такого дискурсу, громадської акції, які для того, щоб дістати доступ до телеглядача, не виявилися б піддані випробуванню журналістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журналісти, які навіть не звітуючи перед собою, залишають тільки те, що здатне їх зацікавити, звернути на себе їх увагу, тобто тільки те, що відповідає їх баченню світу, лишаючи без уваги решту продуктів символічного вираження, які заслуговують на увагу всіх. Журналісти тим швидше сприймуть за гарного того чи іншого соціолога, чим менше буде розходжень між тим, що він говорить і тим, що вони прагнуть від нього почути. Таким чином, журналісти продукують усередненість і баналізацію, сприяють заниженню рівня думки і утверджують панування консервативних елементів життя.

Історично аналітичні газети з'явилися в кінці ХІХ століття як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, які викликали жах і огиду в освічених читачів. Небезпека тих газет полягала ще й у тому, що припускала появу в журналістиці не тільки неосвіченого читача, але й неосвіченого журналіста. "Журналісти іноді являють із себе небезпеку: будучи не завжди добре освічені, вони дивуються речам, які не являють із себе нічого незвичайного, і залишають без уваги цілком вражаючі явища" (с. 61). Журналісти самі створюють новину, піднявши шум довкола тої чи іншої події.

Засадничо "гарним істориком" є той, кого гарні історики вважають гарним істориком. Катастрофа загрожує тоді, коли нематематик починає втручатися і висловлюватися про математиків, неісторик - про істориків і т. д. Але ці дилетанти завдяки телебаченню стають почутими суспільством. ЗМІ постійно втручаються в справи професіоналів як дилетанти і виносять свої вердикти. Це все одно, якби суперечку між двома математиками, біологами, фізиками розв'язували внаслідок голосування в студії або бесіди співбесідників, обраних (пристосую приклад до українських реалій) паном Данилом Яневським (Миколою Вереснем, Вахтангом Кіпіані чи ін.).

Антиінтелектуалізм є постійною структурною величиною світу журналістів. Коли створювач тієї чи іншої програми на радіо чи телебаченні запрошує на неї дослідника, він виявляє йому честь, яка до недавнього часу розцінювалася як щось компрометуюче справжнього ученого.

У світі, що загрожений небезпекою показатися нудним і спонуканий необхідністю розважати будь-що, політичне життя є невдячним сюжетом. Звідси тенденція замість поважних коментаторів і репортерів, що займаються аналізом, віддавати перевагу масовикам-затійникам і замість інформації подавати в ефір розваги, зокрема беззмістовну балачку різних ток-шоу. Журналісти, посилаючись на очікування телеглядачів, виправдовують політику демагогічного спрощення.

Надзвичайно цікавими є спостереження П. Бурдьє над структурою журналістського середовища, де він бачить конфлікт старшого й молодшого поколінь працівників мас-медіа. У середовищі журналістів усе більше відчуваються тертя між тими, хто виступає на захист незалежних цінностей, свободи від комерційного зиску, попиту, і тими, хто підпорядковується необхідності і відповідно винагороджується. Причому особливо високо оплачується та категорія журналістів, які без особливих докорів сумління догоджають очікуванням найменш вибагливої публіки, цинічні і глухі до вимог деонтології і тим більше до політичної проблематики. Вони намагаються нав'язати свої "вартості", стиль життя і мовлення, свій "людський ідеал" решті журналістів. Переважно це представники старшого покоління.

Але все більше в журналістському середовищі нових людей, які приходять в журналістику з університетів, маючи якісну підготовку до професійної діяльності. Непомітні робітники новин, репортери стають тим більше критичними, чим кращу освіту отримують. На переконання П. Бурдьє, сьогодні люди, що працюють з камерою й мікрофоном, набагато краще освічені, ніж ті, хто був на їх місці в 1960-ті роки. Іншими словами, зараз різниця між тим, чому навчають в університеті на факультеті журналістики, і тим, чим його випускникам доводиться займатися насправді, стає все помітнішою - хоча існують і випадки адаптації, до якої особливо хапливі себе заздалегідь готують.

Мета освіти не тільки навчити людей читати, писати і рахувати, щоб зробити з них гарних працівників, але також дати їм засоби, необхідні для того, щоб стати гарними громадянами, здатними розуміти закони, розуміти й захищати свої права, створювати профспілкові об'єднання. Ми можемо й повинні боротися проти рейтингу в ім'я демократії.

"Молоді журналісти, які не займають стабільного становища, - спостеріг П. Бурдьє, - найбільш схильні протиставляти принципи й цінності своєї професії більш реалістичним і цинічним вимогам своїх старших колег" (с. 95).

Художники мусили боротися впродовж кількох століть, щоб звільнитися від замовлення і нав'язати свою автономію, право використовувати колір на свій смак, право обирати манеру письма, якщо їм вказують фарби, право обирати сюжет, зображати чи ні замовника, відтворювати його крупним планом чи ні, на колінах чи стоячи. У таку ж боротьбу сьогодні втягнуті журналісти, які можуть і мусять захистити свою професійну гідність.

Теорія "поля журналістики" П. Бурдьє була сприйнята з інтересом у західній гуманітарній науці, де в нього з'явилися одночасно критики й послідовники. Наприклад, такі дослідники, як Л. Чоуліаракі і Н. Феркло у спільній праці відзначили, з одного боку, що П. Бурдьє забезпечив критичний дискурс-аналіз метатеорією, яка допомагає прив'язати порядок дискурсу до порядку соціальної практики, а, з іншого боку, критикували його за невміння побачити "засадничо конфліктну конфігурацію дискурсів у середині певної соціальної галузі" (тобто виокремлених ним же самим полів) і зрозуміти конфлікт дискурсів як рушійну силу в розвитку соціальних полів. Обговорення теорії П'єра Бурдьє, яке триває й зараз, свідчить про її продуктивність і необхідність для українських журналістів і науковців бути обізнаним з нею.

Словник молодого журналіста

ЖОВТА ПРЕСА - бульварно-сенсаційні друковані органи масової інформації, які під предметом журналістики розуміють події скандально-порнографічного характеру й розраховані на невибагливі смаки малоосвіченого, досить примітивного за своїм культурним рівнем, але чисельного кола читачі в.

Ознаками жовтої преси є сенсаційні репортажі, скандальна кримінальна хроніка, безсоромне висвітлення таємниць приватного й інтимного життя відомих осіб, значна кількість ілюстративного матеріалу, переважно еротичного характеру. У погоні за сенсацією жовта преса не зупиняється перед неправдивими вигадками, наклепами, плітками, перекрученням факті в.

Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер "New York Sun", яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей випустив у світ 3 вересня 1833 р. Тираж газети за два місяці зріс до 2000. У 1837р. він вже сягнув 30 тис. прим. 31835 р. найбільш читаною газетою стала "Herald", яка належала Джеймсу Гордону Беннету. Найважливішого значення набув у ній спеціалізований репортер. Не тільки пошук, але й виготовлення новин стало нормою журналістики. У 1860-х рр. набула поширення така форма виготовлення новин, як інтерв'ю.