РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. РОКИ 1880 - 1905

Так перейшло видання до нових рук. Але треба було ше дістати з Петербурга офіційне затвердження нового видавця-редактора. Тим часом його київські приятелі намітили план редакційної організації. Фактичним редактором запрошено було члена "Старої Громади" доцента університету Хв. Мішенка, а виконувати обов'язки секретаря запропоновано було І. Житецькому. До редакційного комітету ввійшли: В. Антонович, О. Лазаревський, П. Житецький, В. Науменко, О. Левицький, Н. Молчановський, М. Шугуров та інші.

Офіційне затвердження Лашкевич одержав був у лютому 1888 р., коли вже минув гарячий час передплати на піврічні видання. Це загрожувало збитками. Та Лашкевич на це не зважав і з легким серцем та захопленням віддався праці. Зранку в редакції, після сніданку — в роз'їздах у справах видання, а ввечері — у співробітників або на редакційних зібраннях. Так минали його дні в цей час.

Практичні справи редакції провадив Хв. Міщенко. На допомогу йому закликано було спочатку молодого П. Тимошенка, а пізніш Є. Кивлицького, який незабаром став дійсним секретарем редакції, змінивши І. Житецького, що мав кінчати студії та скласти останні іспити.

У березні рішено було видати замість тримісячних книжок один том в 30 аркушів друку. Цікаву згадку про цей час подає І. Житецький: "Нервова, метушлива праця провадилася в редакції весь лютий і початок березня. Хвороба Лебединцева стала загрозливою і 12 березня він помер. Пригадується час відправи похоронної служби 14 березня в Трьохсвятительській церкві... Церковна служба, яку відвідав майже не весь склад нової редакції і численні співробітники, вже доходила до кінця, коли раптом прибіг з друкарні задиханий, схвильований Хв. Міщенко і щось зашептав на вухо Лашкевичу. Миттю стало відомо, що цензурних перешкод уникнуто і нова редакція одержала дозвіл випустити перший том "Киевской Старины" за 1888 рік, який і з'явився на другий день".

Зовнішній вигляд журналу став також новим. Папір ліпший. Обсяг кожної книжки щораз збільшувався. Замість 10—12 аркушів новий видавець давав 18—20, а то й більш аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.

Та незабаром знову прийшли для "Киевской Старины" тяжкі часи. Минув рік і весна 1889 р. Передплата майже подвоїлася. Це давало надію на зменшення дефіциту. Але разом з надією прийшло і лихо — хвороба видавця. Мусив виїхати на відпочинок на село (травень 1889 р.). Але і тут не міг позбавитися турбот щодо "третьої своєї дитини" (після сина і доньки), цебто "Киевской Старины". У серпні повернувся до Києва. Через місяць стався перший удар. Далі хвороба ускладнилася ще карбункулом. Вночі проти 31 жовтня — другий удар і О. Лашкевича не стало. Перед співробітниками стала знову спроба продовження видання.

Вирішено тимчасово доручити редагування "Киевской Старины" Є. Кивлицькому. В той же час розпочато акцію про перебрання видання до рук "Старої Громади". Крім переговорів із вдовою треба було перевести передачу видання новому номінальному видавцеві. За такого нового видавця намічено було старогромдянина К. Гамалія. У половині грудня 1889 р. було відкуплено "Киевскую Старину" від родини Лашкевича К. Гамалієм. Таким чином, фактично набувала її "Стара Громада".

Редакційна праця впала на плечі Є. Кивлицького, який і провадив її до 1893 р. З кінця 1890 р. почалися турботи про призначення постійного редактора, яким було обрано історика, члена "Старої Громади" В. Науменка, людину літературного таланту, жваву, енергійну і тактовну. Був він давнім членом "Громади" і дехто побоювався надміру виразного підкреслювання "українофільського" напрямку журналу, що могло б звернути увагу влади та відштовхнути цінних наукових співробітників, неприхильних до "українофільства". Справа з призначенням затяглася. Перешкоди йшли з Петербурга. Врешті, через впливових осіб-земляків і знайомих пощастило-таки перемогти підозріння, обмови, наклепи і доноси. Дня 26 липня 1893 р. київський цензор Н. Дроздов повідомив "Его Высокородие Господина Науменка", що міністр внутрішніх справ затвердив його на становищі редактора.

У фудні (27.ХН) 1902 р. В. Науменко порушив справу про передачу йому і видавництва. У зв'язку з цим запитаний Департамент поліції подав характеристику про Науменка як "відомого своїм українофільським напрямком". При чому ще 1894 року Департамент поліції писав про Науменка таке: "У зв'язку з поданим українофільською партією проханням в справі відкриття Товариства імені поета Шевченка, були одержані відомості, що Науменко, нібито, дістав листа від емігранта Драгоманова, в якому було рекомендовано скласти для зазначеного товариства два статути: явний, що буде затверджений урядом і таємний, яким товариство повинно керуватися при досягненню своїх сепаратистичних цілей".

Незважаючи на таку "рекомендацію" проти В. Науменка, який був в той час професором 2-ої Київської хлоп'ячої гімназії, нічого не мав проти цього генерал-губернатор Драгоміров. Це його наставления до Науменка і вирішило справу. В. Науменко був затверджений видавцем "Киевской Старины" (23.II1.1902 р.), залишаючись в той же час і її редактором до останньої книжки 1906 р., та спадкоємця її - журналу "Україна" (1907).

Матеріальне становище "Киевской Старины". Передплата

Бовший час доводилося "Киевской Старине" перемагати тяжку матеріальну скруту. Кілька разів стояла вона перед небезпекою припинення і лише завдяки відданій жертвенності з боку співробітників та поодиноких членів українського суспільства, не кажучи вже про самих видавців, щастило кожного разу цю небезпеку усувати.

Передплата довший час не могла покрити всіх видатків. Виявлялася вона в таких цифрах. Першого року (1882) за Т. Лебединцева кількість передплатників досягла була числа 780 і давала надії на розвиток та забезпечення. Але вже другий 1883 р. виявив упадок, давши 760 передплатників. Це затурбувало Т. Лебединцева і примусило просити субсидії. Одержана одноразова субсидія в 2000 рублів справи врятувати не могла, тим більше, що наступні роки виявила дальший упадок передплат, а саме: рік 1884 дав вже 750, 1885 — 612 передплат. Пояснюється це тим, що на початку в число передплатників попали почасти особи, які сподівалися, що журнал уділятиме головну увагу опису київських старовинних пам'яток і зокрема пам'яток церковних. Тому серед них було чимало духовенства, яке вже в наступних роках, побачивши дійсний характер журналу, почало відходити. Ще більш упала передплата в переходових 1887—1889 роках (перехід видання від Лебединцева до Лашкевича), чому завинила до певної міри техніка переходу (запізнення оповіщень передплати тощо). Кількість передплатників знизилася аж до 400.

З переходом "Киевской Старины" до "Старої Громади" за ведення її В. Науменком передплати почали помалу підноситися.

В перших роках (1882—1883) від передплат поступило десь 6—7 тисяч рублів, тоді як видатки виносили більше ніж 8 тисяч рублів. Коли взяти на увагу, що при зменшенні передплатників сума видатків залишилася та ж сама, то зрозуміло, в яких тяжких і не від рал них умовах доводилося "Киевской Старине" битися за своє існування.

І також пощастило перемогти всі ті тяжкі обставини, довівши до того, що бодай при кінці позбавилася "Киевская Старина" щорічних дефіцитів. Було це наслідком, з одного боку, згаданої жертвенності, з другого — упорядкування господарки.

З допомогою прийшли в першу чергу самі співробітники. Одні з них відмовилися від гонорарів, а другі, як Є. Кивлицький, відмовилися від платні за технічну редакційну працю або зводили її до мінімуму. Крім того, з допомогою прийшли поодинокі члени нашого громадянства, серед них у першу чергу В. Симиренко ("Великий Хоре"), який щороку, крім інших пожертв на національно-громадські цілі, давав не менше ніж 1000, а частіш 1500—2000 рублів. Внески робили також В. Науменко, К. Гамалій, В. Беренштам, П. Косач, О. Лазаревський, В. Тарновський, Я. Демченко, Жученко, М. Шугуров та інші.

Такими зусиллями пощастило втримати один з найповажніших журналів, передавши його заповіт і традиції молодшому органові, що після 25 років його заступив.

Зміст і співробітники "Киевской Старины"

Цензура і "Киевская Старина"