Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Ось воно, жіноче лукавство, — подумав Жульєн. — Що за втіха для них обдурювати нас? Який інстинкт штовхає їх на це?»

— Кохання, здається, водночас і просвітлює, і засліплює вас, — сказав він їй стримано. — Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розважливо бачитись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про пекучу ненависть Елізи до мене.

— Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.

— Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він з першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?

— Он як! Навіть сміливості не вистачає! — мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.

— Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість, — холодно відповів Жульєн, — це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви, — додав він, взявши її за руку, — ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатися з вами перед нашою жорстокою розлукою.

XXII. ТАК ДІЯЛИ В 1830 РОЦІ

Слово дане людині для того, щоб

ховати свої думки.

Преподобний отець Малагріда

Як тільки Жульєн опинився у Вер’єрі, він почав докоряти собі за свою несправедливість до пані де Реналь. «Я зневажав би її як найнікчемнішу жінку, якби вона не витримала до кінця сцени з паном де Реналем. Вона провела її з майстерністю дипломата, а я співчуваю переможеному, хоч він мій ворог. У цьому є щось низьке, міщанське: мій гонор вражений, бо пан де Реналь — мужчина! Славна й велика корпорація, до якої маю честь належати і я! Я просто дурень».

Пан Шелан відмовився від усіх квартир, що їх навперебій пропонували йому найповажніші місцеві ліберали, коли після звільнення він змушений був покинути парафіяльний дім. Дві кімнати, які він тепер наймав, були завалені книжками. Жульєн, бажаючи показати Вер’єру приклад, гідний священика, пішов до батька, взяв у нього з десяток ялинових дощок і проніс їх на своїй спині крізь усю Велику вулицю. Він позичив потрібні інструменти в колишнього товариша і зробив полиці, на яких розмістив бібліотеку пана Шелана.

— А я вже думав, що тебе зовсім зіпсувала світська марнота, — казав йому старий, вмиваючись радісними слізьми, — ну, ось тепер ти спокутував оту дитячу витівку — цей парад у мундирі почесної варти, яким ти набув собі стільки ворогів.

Пан де Реналь наказав Жульєнові жити в його домі. Ніхто в місті і гадки не мав про те, що сталося. На третій день після приїзду Жульєн, сидячи у своїй кімнаті, був удостоєний візиту самого пана супрефекта де Можірона. Цілих дві години слухав Жульєн безглузду балаканину і пишномовні нарікання на людську злобу, на нечесність людей, яким довірено управління громадськими коштами, на небезпеки, що загрожують через це бідній Франції, і т. ін., і т. ін., — поки нарешті почав догадуватись про мету цього візиту. Вони вже вийшли на площадку сходів, і бідолашний напіврозрахований гувернер з належною пошаною проводив майбутнього префекта якогось щасливого департаменту, коли цей останній зволив виявити інтерес до Жульєнових справ і став вихваляти його скромність у грошових ділах тощо. Нарешті пан де Можірон, стискаючи його в обіймах, зі справді батьківською ніжністю запропонував йому покинути дім пана де Реналя і перейти до одного урядовця, що мав дітей, яких треба виховувати; подібно до короля Філіппа, цей урядовець дякує Богу не за те, що той дав йому дітей, а за те, що вони народились у сусідстві з паном Жульєном. їх вихователь одержуватиме там вісімсот франків, та не щомісячно — бо хіба ж це годиться! — говорив пан де Можірон, — а по кварталах і завжди наперед.

Тут настала нарешті черга Жульєна, який уже півтори години нетерпляче чекав, коли можна буде вставити слово. Відповідь його була бездоганна, а головне, довга, як пастирське послання. В ній було сказано дуже багато, але нічого певного. Була в ній і повага до пана де Реналя, і благоговійна пошана до вер’єрського товариства, і вдячність до славнозвісного супрефекта. Супрефект, вражений тим, що натрапив на більшого єзуїта, ніж сам, марно домагався від нього чогось певнішого. Жульєн, захоплений тим, що дістав нагоду повправлятись у красномовстві, і далі відповідав у тому самому дусі, тільки іншими словами. Ніколи ще жодному міністрові-балакунові, що бажає використати кінець засідання, коли в палаті ось-ось розгоряться пристрасті, не вдавалося наговорити так багато, сказавши при цьому так мало. Як тільки пан де Можірон вийшов, Жульєн розреготався, мов навіжений. Щоб не змарнувати свого єзуїтського запалу, він написав панові де Реналю листа на дев’яти сторінках, сповіщаючи про все, що йому запропонували, і смиренно питаючи поради. «Однак цей негідник не назвав імені особи, що робить мені цю пропозицію. Це, мабуть, пан Вально, який розглядає моє заслання у Вер’єр як наслідок свого анонімного листа».

Відіславши своє послання, задоволений, як мисливець, що о шостій ранку погожого осіннього дня натрапив на галявину, де аж кишить дичини, Жульєн вийшов із дому з наміром спитати поради в пана Шелана. Проте не встиг він дійти до дому доброго священика, як небо, щедре цього дня на ласку, послало йому назустріч пана Вально. Жульєн признався йому, що серце його розривається: ось він, бідний хлопець, так палко прагне цілком віддатися покликанню, до якого відчуває себе призначеним, але виявляється, покликання — іще не все на цьому світі. Щоб чесно трудитися у Господньому винограднику і не бути недостойним своїх учених собратів, потрібна освіта; треба навчатися два роки в безансонській семінарії, а це дуже дорого коштує; отже, необхідно вдаватися до заощаджень, а це значно легше, коли одержуєш вісімсот франків, сплачуваних по кварталах, ніж шістсот, які витрачаються кожного місяця. А з другого боку, якщо провидіння подбало влаштувати його до дітей пана де Реналя і, головне, вклало йому в серце ніжну приязнь до них, хіба воно не вказує йому тим самим, що не годиться кидати цих дітей і переходити на інше місце?.. Жульєн досяг такої досконалості в подібному красномовстві, яке прийшло на зміну рішучим діям часів імперії, що йому кінець кінцем самому стало нудно від своїх теревень.

Коли він повернувся додому, на нього вже чекав ліврейний лакей пана Вально, що шукав його по всьому місту, щоб передати йому запрошення на сьогоднішній обід.

Жульєн ніколи не бував у домі цього пана: лише кілька днів тому він тільки й думав, як би його відлупцювати й при цьому не потрапити до рук виправної поліції. Хоч обід був призначений на першу годину, Жульєн вважав, що буде шанобливіше з’явитись о пів на першу до кабінету пана директора притулку. Він застав цю поважну особу перед купою тек із справами. Густі чорні баки, велика шевелюра, феска набакир на самій маківці, величезна люлька, гаптовані черевики, масивні золоті ланцюжки, що в усіх напрямках перехрещувалися на грудях, весь цей арсенал провінційного грошового туза, який має себе за серцеїда, не викликав поваги в Жульєна, навпаки, ще більше заохочував віддубасити його палицею.

Він попросив зробити йому честь і відрекомендувати пані Вально, але та була заклопотана своїм туалетом і ще не могла його прийняти. Зате Жульєн мав приємність бути присутнім при туалеті самого пана директора. Після цього вони перейшли до пані Вально, яка з слізьми на очах показала йому своїх діточок. У цієї дами, однієї з найповажніших у Вер’єрі, було грубе, як у чоловіків, обличчя, яке вона з нагоди урочистого випадку густо нарум’янила. Вона не шкодувала слів, вихваляючи своїх діток.

Жульєн згадував про пані де Реналь. Його недовіра заважала йому віддаватися спогадам, за винятком тих випадків, коли вони виникали мимоволі, як порівняння. Але тепер вони його розчулили невимовно. Цей настрій ще більше посилило те, що він побачив у директоровому будинку, куди його повели на оглядини. Все тут було розкішне й нове, і йому щоразу називали ціну кожної речі. Але Жульєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми. Здавалося, всі в домі, навіть слуги, намагалися хоч як-небудь уникнути загальної зневаги.