Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців — мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знає про Елізині таємні прогулянки.

— А мені, — мені нічого невідомо! — вигукнув розлючений знову пан де Реналь, з притиском відрубуючи слова. — Я не знаю, що коїться в моєму домі... Як? Між Елізою і Вально щось криється?

— Е! Це давня історія, любий друже, — мовила пані де Реналь сміючись. — А може, між ними нічого й не було. Це почалося тоді, коли ваш добрий друг Вально був не від того, щоб у Вер’єрі думали, ніби між ним і мною існує щось подібне до платонічного роману.

— Я й сам так колись гадав! — несамовито скрикнув пан де Реналь, ляснувши себе по лобі. Йому доводилося робити одне відкриття за другим. — І ви мені ні слова не сказали!

— Чи варто було сварити друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хіба є хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів?

— Він писав і вам?

— Він пише багато.

— Покажіть мені ці листи негайно, я вам наказую! — І пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.

— Тільки не тепер, — відповіла вона лагідно, навіть майже безтурботно. — Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.

— У цю ж мить, хай йому чорт! — скрикнув пан де Реналь, сп’янілий від люті, і водночас із таким полегшенням, якого не відчував за минулі півдоби.

— Обіцяйте мені, — сказала дуже поважно пані де Реналь, — що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?

— Сварка чи не сварка, а я можу відібрати в нього бідняків, — провадив він розлючено. — Однак я вимагаю негайно дати мені листи. Де вони?

— У шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.

— А я зламаю його, — скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.

І він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, що його сам часто старанно обтирав полою сюртука, помічаючи на ньому якусь плямку.

Пані де Реналь кинулась на голубник і бігцем збігла сто двадцять східців. Вона прив’язала за краєчок білу хусточку до залізних ґрат на віконці. Вона відчувала себе найщасливішою з жінок. Крізь сльози дивилась вона в лісову гущавину на горі. «Під одним з отих густоверхих буків, — думала вона, — певно, стоїть Жульєн, чекаючи цього щасливого сигналу». Вона довго прислухалася, проклинаючи монотонне сюрчання коників і пташиний щебет. Якби не той нестерпний шум, вона б, можливо, почула радісний вигук, що пролунав у скелях. Жадібним зором пильно придивлялась вона до величезної, темної і рівної, як луг, зеленої поверхні, яку утворюють верхів’я дерев. «І як він не здогадається, — думала вона зворушено, — придумати якийсь знак, щоб сповістити мене, що він так само щасливий, як і я». Вона зійшла вниз з голубника, тільки коли похопилась, що чоловік, шукаючи її, може прийти сюди.

Пані де Реналь застала його в страшному гніві. Він перебігав очима банальні фрази пана Вально, які навряд чи коли-небудь читалися з таким хвилюванням.

Вибравши хвилину, коли чоловікові вигуки трохи стихли і з’явилася змога вставити кілька слів, вона сказала:

— Я знов-таки повторюю: краще буде, щоб Жульєн на якийсь час виїхав. Хоч би які були його таланти в латинській мові, але, зрештою, він мужик, часто буває грубий і безтактний. Щодня, гадаючи, мабуть, що цього вимагає чемність, він звертається до мене з неймовірними компліментами поганого тону, які, мабуть, вивчає напам’ять з якихось романів.

— Ніколи він не читає романів! — вигукнув пан де Реналь. — Я в цьому переконався. Ви думаєте, що я зовсім сліпий і не знаю, що робиться в моєму домі?