Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Так лютуючи то проти самого себе, то проти всього, що оточувало його, провів пан де Реналь цю жахливу ніч. На щастя, йому не спало на думку стежити за дружиною.

«Я звик до Луїзи, — казав він собі, — вона знає всі мої справи. Якби я мав можливість завтра знов одружитись, я не знайшов би жінки, яка могла б замінити її». І він став утішати себе думкою, що дружина його невинна; таке ставлення до справи не вимагало від нього рішучих вчинків і було найзручнішим. Зрештою, хіба мало на світі жінок, що стали жертвами наклепів?

— Та ні, що ж це таке! — раптом скрикнув він і став несамовито метатися по кімнаті, — невже я терпітиму, немов якийсь нікчема, жебрак, щоб вона знущалася з мене зі своїм коханцем?! Невже я дійду до того, що весь Вер’єр потішатиметься над моєю м’якосердістю! Чого тільки не казали про Шарм’є (це був відомий на весь край рогоносець). Досить назвати його ім’я, як у всіх на устах з’являється посмішка. Він тямущий адвокат, але чи хто-небудь згадує про його ораторські здібності? «А! Шарм’є! — кажуть усі. — Це Бернарів Шарм’є!» — його так і кличуть, ім’ям чоловіка, що зганьбив його.

«Хвалити Бога, — сказав собі пан де Реналь за кілька хвилин, — в мене немає дочки, і хоч би як я покарав матір, це не пошкодить моїм дітям. Я можу застукати цього селюка з моєю дружиною і вбити їх обох; тоді це вже буде трагедія, і ніхто не сміятиметься з мене».

Ця думка сподобалась йому. Він почав обмірковувати її в усіх подробицях. «Карний кодекс за мене, і хоч би що трапилось, наша конгрегація і мої друзі присяжні врятують мене».

Він витяг свого мисливського ножа, оглянув його — ніж був дуже гострий; але думка про кров злякала його.

«Я можу побити нахабного гувернера й вигнати геть. Але це ж буде скандал на весь Вер’єр, навіть на весь департамент! Після заборони газети Фалькоса, коли головний редактор вийшов з тюрми, саме я домігся, щоб його позбавили посади, де він заробляв шістсот франків. Кажуть, що той писака тепер знову з’явився у Безансоні, і тепер він, напевно, не пропустить нагоди знеславити мене і зробить це так спритно, що й до суду його не притягнеш. Притягти його до суду! Чого тільки той нахаба не вигадає на суді, щоб переконати всіх, що сказав правду. Людина шляхетного роду, яка так уміє підтримати свій престиж, як я, викликає ненависть усіх плебеїв. Я побачу своє ім’я у паскудних паризьких газетах; Боже, який жах! Бачити старовинне ім’я де Реналів втоптаним у багно, дозволити, щоб з нього глумилися... Якщо мені треба буде кудись виїхати, доведеться змінити прізвище. Як! Зректися імені, що становить мою гордість і силу? Чи може бути щось гірше?

А якщо я не вб’ю дружину, а тільки з ганьбою вижену — її безансонська тітка передасть їй із рук у руки все своє майно. Моя дружина переїде в Париж і житиме там з Жульєном. У Вер’єрі всі про це дізнаються, і я знов-таки пошиюсь у дурні».

Тут нещасний чоловік помітив, що світло лампи тьмяніє: вже розвиднялося. Він вийшов у сад подихати свіжим повітрям. У цю мить він майже вирішив не зчиняти колотнечі, міркуючи, що це тільки потішило б його приятелів у Вер’єрі.

Прогулянка по саду трохи заспокоїла його.

— Ні, — скрикнув він, — я не зречуся дружини, вона для мене надто корисна!

Пан де Реналь з жахом уявив собі, чим був би його дім без неї; з усієї рідні в нього лишилась тільки маркіза де Р..., стара, недоумкувата й злюща жінка.

То було справді розумне вирішення, але щоб його здійснити, потрібна далеко більша воля, ніж та, яку мав цей бідолаха. «Якщо я не вижену дружини, — думав він, — я ж знаю себе: коли-небудь вона мене роздратує і я не втримаюсь від докорів. Вона гонориста, ми посваримось, і до того ж раніше, ніж вона дістане тітчину спадщину. Як тоді глузуватимуть з мене! Моя дружина любить дітей, і кінець кінцем усе залишиться їм, а я стану справжнім посміховиськом у Вер’єрі. «Он який він, — казатимуть про мене, — не може дати ради навіть власній жінці!» Чи не краще лишитись при своїх підозрах і не дошукуватися правди? Але тоді я зв’яжу собі руки і ніколи не зможу нічим їй дорікнути».

Проте через хвилину пан де Реналь, знову піддавшися почуттю враженого самолюбства, старанно пригадував усілякі способи викриття, про які розповідають за більярдом у казино або в Благородному зібранні Вер’єра, коли який-небудь джиґун перериває партію, щоб потішити приятелів, кепкуючи з обдуреного чоловіка. Якими жорстокими здавались йому тепер оті жарти!

«Боже! Чому моя дружина не вмерла? Тоді вже ніхто не зміг би з мене сміятись. Чому я не вдівець! Я б поїхав у Париж, провів би там півроку в найкращому товаристві». Але після хвилинного щастя, навіяного мрією про вдівство, уява його знов почала шукати способу дійти правди. Чи не посипати йому опівночі, коли всі ляжуть спати, трохи висівок перед дверима Жульєна; удосвіта можна буде побачити сліди.

— Ні, цей спосіб нічого не вартий! — скрикнув він раптом оскаженіло. — Ця шельма Еліза помітить, і всі в домі знатимуть, що я ревную.

У якійсь історії, яку розповідали в казино, чоловік переконався у своєму нещасті, прикріпивши воском волосинки на зачинених дверях дружини і її коханця.

Після кількох годин вагань і сумнівів пан де Реналь вирішив нарешті, що цей спосіб найкращий, і вже почав обмірковувати, як саме він усе влаштує, аж раптом на повороті алеї зустрів ту саму жінку, яку щойно жадав бачити мертвою.

Вона поверталася з села, відстоявши обідню в церкві Вержі. За переказом, який в очах байдужого філософа не викликав довір’я, але якому вона все-таки вірила, маленька церква, що тепер стала парафіяльною, була колись каплицею в замку сеньйора Вержі. Пані де Реналь невідступно думала про це під час молитви в церкві. Вона безнастанно уявляла собі, як її чоловік на полюванні вбиває Жульєна, нібито випадково, а ввечері примушує її з’їсти його серце.

«Моя доля, — міркувала вона, — залежить тепер від того, що він подумає, вислухавши мене. Ці фатальні чверть години вирішать усе, а пізніше я, можливо, не матиму нагоди з ним поговорити. Він не належить до людей розважливих і розумних. Я своїм малим розумом зможу передбачити його слова і вчинки. Від його рішення залежить наша доля, вона в його руках. Але наша доля залежить також і від моєї спритності, від мого вміння скерувати в той чи інший бік думки цього самодура, адже лють засліплює його, він нічого не бачить, не розуміє. Боже мій! Скільки треба винахідливості, скільки стриманості, а де їх узяти?»