Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Та ледве ступивши в сад і побачивши здалеку чоловіка, вона, немов якимсь чудом, одразу заспокоїлась. З його розпатланого волосся й зім’ятого костюма видно було, що він навіть і не лягав спати.

Вона подала йому листа, розпечатаного, але знову вкладеного в конверт. Він, не розгортаючи його, дивився на неї, як божевільний.

— Оцю мерзоту, — сказала пані де Реналь, — мені передав, коли я проходила поза садом нотаря, якийсь підозрілий суб’єкт, він сказав, ніби знає вас і навіть вдячний вам за щось. Я вимагаю одного: негайно відішліть Жульєна до його батька.

Пані де Реналь поквапливо вимовила цю фразу, може, навіть трохи раніше, ніж слід було, аби тільки швидше позбутися жахливої необхідності вимовити її.

Вона вся затремтіла з радості, побачивши, як уплинули її слова на чоловіка. З того, як пильно глянув він на неї, вона зрозуміла, що Жульєн угадав правду. І, замість того, щоб засмутитися цим очевидним нещастям, вона подумала: «Яка проникливість, яке дивовижне чуття! І це в юнака, ще зовсім недосвідченого. Як далеко піде він у майбутньому! На жаль, тоді Жульєн мене забуде».

Це захоплення коханим допомогло їй цілком оволодіти собою.

Вона похвалила себе за винахідливість. «Я була гідною Жульєна», — подумала пані де Реналь з таємною й солодкою радістю.

Не кажучи ні слова, щоб не зв’язувати себе, пан де Реналь почав розглядати другого анонімного листа, складеного, якщо пригадує читач, з друкованих слів, наліплених на синюватий папір. «Кінця немає цим знущанням! — подумав він, зовсім знесилений. — Знов образи, над якими треба сушити собі голову, і все це з жінчиної ласки!»

Брутальна лайка готова була зірватись у нього з язика, але пан де Реналь згадав про безансонську спадщину і на превелику силу стримався. Не знаючи, на чому зігнати лють, він зібгав другого анонімного листа і широкими кроками пішов геть. Йому треба було хоч на мить залишитися на самоті. Через кілька хвилин він повернувся, трохи заспокоєний.

— Треба негайно вирішити й відіслати Жульєна, — сказала пані де Реналь чоловікові, як тільки той наблизився до неї. — Зрештою, він лише син тесляра. Дасте йому кілька зайвих екю, він людина освічена і легко знайде собі посаду, хоч би в пана Вально або в супрефекта де Можірона, в яких є діти. Отже, ви його не скривдите...

— Верзете нісенітниці, як справжня дурепа! — несамовито закричав пан де Реналь. — Та хіба можна чекати від жінки здорового глузду? Вам ніколи й на думку не спаде щось серйозне, як ви можете з розумом у чомусь розібратися? Ви, легкодухі й ліниві, здатні тільки ганятися за метеликами! Жалюгідні створіння, усе лихо в сім’ї від вас!

Пані де Реналь не перебивала його, і він говорив довго, виливав свою лють, як кажуть у тутешніх краях.

— Пане, — відповіла вона йому нарешті, — я розмовляю з вами як жінка, в якої вражено честь, тобто найдорогоцінніше, що в неї є.

Пані де Реналь зберігала непорушний спокій протягом усієї прикрої розмови, від якої залежала можливість жити під одним дахом з Жульєном. Вона казала тільки те, що могло, як їй здавалося, заспокоїти чоловікову сліпу лють, спрямувати її у потрібне русло. Вона залишалася нечутливою до всіх його образливих зауважень, навіть не слухала їх; вона думала в цей час про Жульєна. «Чи буде він задоволений мною?»

— Цей селянський син, з яким ми так панькались, якому робили стільки подарунків, можливо, й не винен ні в чому, — сказала вона нарешті, — та все ж це через нього мені вперше в житті завдано такої образи... Пане! Коли я прочитала того огидного папірця, я поклялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з вашого дому.

— Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер’єрі.

— Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім’ї і всього міста... Ну, тоді я скажу Жульєнові, щоб він попросив у вас відпустку й місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.

— Ні в якому разі не робіть цього, — відповів пан де Реналь трохи спокійніше. — Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним, — ви ж знаєте, який вразливий цей добродій.

— Він зовсім безтактний, — сказала пані де Реналь, — може, він і освічений, це вам краще знати, але, по суті, він звичайний селюк. Щодо мене, то я дуже розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою; адже він став би тоді забезпеченою людиною. І відмовився тільки тому, що вона іноді потай бігає до пана Вально.

— А-а, — сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову. — І Жульєн вам це сказав?