Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Twelfth Night[13]

Цілу годину Жульєн підбирав і наліплював слова, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців та їхню матір; пані де Реналь так просто й рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.

— А клей зовсім висох? — спитала вона.

«Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? — подумав він. — Що вона збирається робити?» Гордість не дозволяла йому запитати, але, мабуть, ніколи ця жінка йому так не подобалась.

— Якщо все кінчиться погано, — додала вона так само стримано, — в мене відберуть усе. Закопайте цю скриньку десь там, на горі. Можливо, настане день, коли це буде все, що в мене лишиться.

І вона передала йому червоний сап’яновий футляр з кришталевою кришкою, наповнений золотом і діамантами.

— Тепер ідіть, — сказала вона йому.

Пані де Реналь поцілувала дітей, молодшого сина навіть двічі. Жульєн стояв нерухомо. Вона пішла швидко, навіть не глянувши на нього.

Життя пана де Реналя з тієї хвилини, як він розгорнув анонімного листа, було справді нестерпне. Ніколи ще він не зазнавав такого потрясіння, за винятком єдиного дня, коли тисяча вісімсот шістнадцятого року мав битися на дуелі, і, треба віддати йому належне, навіть перспектива дістати кулю в лоб робила його аж ніяк не таким нещасним. Він обмірковував листа в усіх деталях.

«Почерк неначе жіночий, — думав він. — У такому разі, хто з жінок міг його написати? — Він перебрав усіх знайомих жінок у Вер’єрі, але не міг спинитися ні на кому. — А може, чоловік диктував цього листа? Хто ж цей чоловік? — Він не знав, що й думати. Заздрісників у нього багато, і більшість знайомих ненавидять його. — Треба порадитися з дружиною!» — сказав він собі за звичкою, підводячись з крісла.

Але тільки-но він підвівся, як ляснув себе по лобі: «Ах, Боже мій! Адже саме їй я зараз не можу довіряти; вона тепер мій ворог!» І гіркі сльози набігли йому на очі.

Справедливо пожинаючи плоди своєї сердечної черствості, що становить собою всю життєву мудрість у провінції, пан де Реналь тепер найбільше боявся тих двох людей, які досі були його найближчими друзями.

«Крім них, у мене, мабуть, набереться ще з десяток друзів». — І він перебирав їх у пам’яті один по одному, намагаючись уявити собі, на яку міру співчуття він міг би розраховувати від кожного.

— Е, всі, всі вони, — вигукнув він несамовито, — радітимуть з ганебної пригоди, що спіткала мене!

На щастя, він небезпідставно вважав, що йому всі заздрять. Крім свого розкішного міського будинку, вшанованого навіки тим, що король переночував у ньому, пан де Реналь прекрасно оздобив і замок у Вержі. Фасад його був заново побілений, вікна прикрашені чудовими зеленими віконницями. На одну мить згадка про пишність замку втішила його. І справді, його замок було видно на відстані трьох-чотирьох льє, на велику шкоду всім сусіднім заміським будинкам, чи так званим замкам, що стояли, посірілі від часу.

Пан де Реналь міг розраховувати на співчуття та вболівання лише одного друга — парафіяльного церковного старости; але староста був тонкосльозий йолоп, і його сльози мало важили. Він був єдиний, на кого міг покластися пан де Реналь.

— Яке нещастя може зрівнятися з моїм? — крикнув він з люттю. — Така самотність!

«Та невже це можливо, — запитував себе цей жалюгідний чоловік, — невже в мене справді немає жодного друга, до якого я міг би в такому горі звернутися за порадою? Мені здається, що я з глузду з’їду».

— Ах, Фалькос, ах, Дюкро! — скрикнув він гірко. Це були його друзі дитинства, яких він відштовхнув своєю пихатістю в тисяча вісімсот чотирнадцятому році. Вони були не з дворян, і пан де Реналь вирішив покласти край тому тону рівності, який встановився між ними з дитячих років.

Один з них, Фалькос, людина щиросерда й розумна, торговець папером з Вер’єра, купив друкарню в головному місті департаменту і став видавати газету. Конгрегація вирішила його зруйнувати: газету заборонили, патент на друкарню відібрали. За тих прикрих обставин він вирішив — вперше за десять років — написати панові де Реналю. Вер’єрський мер вважав за обов’язок відповісти в тоні стародавнього римлянина: «Якби міністр зробив мені честь спитати мою думку, я сказав би йому: безжально руйнуйте всіх провінційних друкарів і запровадьте монополію на друкарську справу так само, як на тютюн». Пан де Реналь з жахом згадував тепер цього листа до близького друга, листа, яким захоплювався колись весь Вер’єр. «Хто міг подумати, що з моїм становищем, багатством, із моїми орденами я колись пожалкую про це!»