Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки. — О мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді не було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж свого сина.

— Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки, як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів Всевишнього.

— А я, — скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жульєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі. — А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі — любити тебе, як брата?

Жульєн розридався.

— Я все зроблю, — скрикнув він, падаючи їй до ніг, — я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе — ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся — ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуємо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся з тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Бре-ле-О. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жульєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

— Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір’ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця, — життя її було раєм і пеклом воднораз: пеклом, коли вона не бачила Жульєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

— У мене нема ніяких ілюзій, — казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню, — я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе Бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати спочатку. Аби тільки Бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях — така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій Жульєне, — скрикувала вона іноді, — чи ти щасливий? Чи відчуваєш ти, як я тебе люблю?

Недовірливість і болісні гордощі Жульєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я — син простого ремісника, вона кохає мене... Ні, я для неї не лакей, що виконує обов’язки полюбовника». Позбувшися цих побоювань, Жульєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

— Любий! — скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її почуттях. — Хай я дам тобі справжнє щастя хоч у ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава!

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жульєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, а гордістю володіння.

Їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум’я, що сушило їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів любові, коли пані де Реналь боялась тільки одного, — що Жульєн її не досить сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

У найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

— Боже великий! Ось воно, пекло! — і судомно стискала Жульєнову руку. — Які жахливі муки! Але я їх заслужила! — і вона стискала його в обіймах, припадала до нього, мов плющ до стіни.

Марно намагався Жульєн заспокоїти її змучену душу. Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов поринала в похмурі роздуми.

— Пекло, — казала вона, — було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло на цьому світі, смерть моїх дітей!.. А проте, може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх... О Боже праведний! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти ні в чому не винні перед тобою! Я, тільки я винна: я кохаю того, хто не є моїм чоловіком.

Траплялись хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась. Вона намагалась опанувати себе, не отруювати життя того, кого так любила.

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття. Дні минали для них, як мить. Жульєн утратив звичку віддаватися роздумам.