Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного Бога вона повинна або зненавидіти Жульєна, або втратити сина; і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

— Залиште мене, — сказала вона якось Жульєнові, — ради Бога, покиньте цей дім: ваша присутність убиває мого сина. Бог карає мене, — додала вона тихо, — він справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана подвійно.

Жульєн був глибоко зворушений. Він бачив, що це не лицемірство, не перебільшення. «Вона думає, що, кохаючи мене, вбиває сина, а проте, бідолашна, любить мене більше, ніж рідну дитину. І — тут не може бути сумніву — каяття вбиває її. Ось справді високі почуття! І як я міг збудити таке кохання, я, бідний, неосвічений, іноді навіть брутальний?»

Однієї ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючий в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь упала навколішки перед своїм чоловіком. Жульєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

— Прощавай! — кинув він і пішов до дверей.

— Ні, вислухай мене, — скрикнула його дружина, стоячи навколішки перед ним і намагаючись утримати його. — Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю сина. Я дала йому життя, я й відбираю його. Небо карає мене, я грішниця перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить Господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

— Романтична маячня! — крикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхопити руками його коліна. — Все це романтична маячня! Жульєне, пошліть по лікаря, як тільки розвидниться. — І він пішов до себе спати. Пані де Реналь упала навколішки напівпритомна, але судомно відштовхнула Жульєна, що кинувся їй на допомогу.

Жульєн був приголомшений.

«Он що таке гріх перелюбства... — подумав він. — Хіба можливо, щоб оті шахраї попи... мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно!»

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жульєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на дитяче ліжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, — подумав він. — Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитися. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неї?.. Покинути її? Тоді вона зостанеться сама в страшному горі. Від її йолопа-чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, викинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, він зчинить скандал. О Боже! Вона може все розказати отій наволочі абатові Маслону, який — звичайно, неспроста — під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить із цього дому. Від горя, від страху перед Богом вона забуває, що це за людина, — він для неї тепер тільки священик».

— Іди звідси! — сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.

— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, — відповів Жульєн. — Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою й твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що він ганебно вижене тебе з дому, всі у Вер’єрі, всі в Безансоні базікатимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; після такої ганьби ніколи вже тобі не піднятись...

— Цього я й хочу, — скрикнула вона встаючи. — Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Така ганьба в очах усіх, може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести Богові? Може, він змилосердиться, простить мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву, — я готова на все.

— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога... Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава?!

— О, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.