Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Коли після довгої і болісної перев’язки хірург, чоловік серйозний, сказав пані де Реналь: «Я відповідаю за ваше життя, як за своє власне», — вона глибоко засмутилась.

Вона давно вже щиро хотіла вмерти. Лист до пана де Ла-Моля, написати якого примусив пані де Реналь її теперішній духівник, завдав останнього удару цій жінці, знесиленій постійним горем. Це горе було — розлука з Жульєном, а вона називала його докорами сумління. Духівник, молодий священик, доброчесний і ревний, що недавно приїхав з Діжона, добре це розумів.

«Вмерти ось так, не від власної руки — це ж зовсім не гріх, — думала пані де Реналь. — Може, Господь простить мене за те, що я радію смерті». Вона не наважувалась додати: «А вмерти від руки Жульєна — це найвище блаженство».

Як тільки їй вдалося збутися хірурга і цілої юрби людей, які співчували їй, вона покликала свою покоївку Елізу.

— Тюремник, — сказала вона їй, сильно почервонівши, — дуже жорстока людина. Він, мабуть, погано з ним поводитиметься, гадаючи, що цим догодить мені... Ця думка мучить мене. Чи не могли б ви піти нібито від себе й передати тюремникові оцей конвертик з кількома луїдорами? Ви скажете, що Господь Бог не дозволяє погано поводитись з ув’язненими... І основне, щоб він нікому не казав про ці гроші.

Саме цій обставині, про яку ми щойно розповіли, Жульєн завдячував гуманним ставленням до нього з боку вер’єрського тюремника. Це був той самий ревний служака пан Нуару, колись так наляканий прибуттям пана Аппера.

У в’язниці з’явився суддя.

— Я вчинив убивство з заздалегідь обдуманим наміром — я купив і наказав зарядити пістолети в такого-то продавця зброї. Стаття тисяча триста сорок друга карного кодексу говорить ясно: я заслуговую смерті, і я чекаю її.

Суддя, здивований такою відповіддю, хотів поставити ще кілька запитань, щоб обвинувачений заплутався у відповідях.

— Невже ви не бачите, — сказав йому Жульєн, посміхаючись, — що я обвинувачую себе так, що вам не треба й бажати більшого? Не турбуйтесь, пане, ваша здобич не втече він вас. Ви матимете приємність засудити мене. Звільніть мене від вашої присутності.

«Мені залишається виконати ще один досить нудний обов’язок, — подумав Жульєн, — треба написати мадемуазель де Ла-Моль».

«Я помстився за себе, — писав він їй. — На нещастя, моє ім’я з’явиться в газетах, я не зможу покинути цей світ інкогніто. Я прошу Вас пробачити мені за це. Через два місяці я помру. Помста моя була жахлива, так само як і біль розлуки з Вами. З цієї хвилини я забороняю сам собі писати й вимовляти Ваше ім’я. Ніколи не говоріть про мене, навіть з моїм сином: мовчання — єдиний спосіб вшанувати мою пам’ять. Для більшості людей я буду звичайним убивцею... Дозвольте мені сказати Вам правду перед смертю: Ви забудете мене. Ця страшна катастрофа, про яку я раджу Вам ніколи у світі не казати й слова, вичерпає на багато років весь той романтизм і надмірну пристрасть до ризику, яку я бачив у Вашій вдачі. Ви були створені, щоб жити серед героїв середньовіччя; виявіть твердість вдачі, гідну їх. Хай те, що мусить відбутись, відбудеться таємно, так, щоб Ви не були скомпрометовані. Сховайтесь під вигаданим ім’ям і не довіряйтесь нікому. Якщо Вам буде конче потрібна допомога друга, заповідаю Вам абата Пірара.

Не розмовляйте про це ні з ким іншим, особливо з людьми Вашого кола, з панами де Люзом, де Кейлюсом.

Через рік після моєї смерті одружіться з паном де Круазнуа. Я Вас прошу про це, наказую Вам, як Ваш чоловік. Не пишіть мені, я не відповідатиму. Хоч, здається, я й не такий лютий, як Яго, скажу так, як він: From this time forth I never will speak word[39].

Я більше не вимовлю й не напишу жодного слова. До Вас мої останні слова і остання любов.

Ж. С.»

Відіславши цього листа, Жульєн трохи отямився і вперше відчув себе глибоко нещасним.

Всі честолюбні надії, одну по одній, доводилось йому виривати з свого серця, скоряючись великій істині: я помру, це неминуче. Смерть сама по собі не здавалась йому надто страшною. Все його життя, по суті, було тільки довгим готуванням до нещасть, і він ніколи не забував про те горе, яке вважають найстрашнішим.

«Ну, що ж, — міркував Жульєн, — якби через два місяці я мав битися на дуелі з людиною, що бездоганно володіє зброєю, невже я був би таким легкодухим, щоб думати про це безнастанно і з жахом у душі?»

Так він допитував себе цілу годину.