Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ах, Господи милосердний! Та як же це сталося, дитино моя?.. Звір! Так я мусив би сказати, — і добрий старий уже не міг вимовити й слова.

Жульєн злякався, що він ось-ось упаде, і підвів його до стільця. Час наклав свою важку руку на цього колись діяльного чоловіка. Жульєнові здавалось, що перед ним лише тінь пана Шелана.

Відхилившись трохи, старий заговорив:

— Тільки позавчора я одержав вашого листа із Страсбурга з п’ятьмастами франків для вер’єрських бідняків; мені принесли його в гори, в Ліверю, де я живу у свого небожа Жана. І раптом учора я чую про це нещастя... Боже! Та невже це можливо! — І старий уже не плакав, він дивився безтямно й машинально вимовив: — Вам будуть потрібні ваші п’ятсот франків, я приніс їх вам.

— Мені потрібно тільки вас бачити, отче! — вигукнув зворушений Жульєн. — Крім того, у мене є гроші.

Але він більше вже не міг домогтися від старого нічого розумного. Пан Шелан час від часу проливав кілька сльозинок, і вони тихенько збігали по його щоках, потім він дивився на Жульєна і, здавалось, не міг отямитись, бачачи, що той бере його руки й підносить їх до вуст. Його колись живе обличчя, на якому виразно відбивались найблагородніші почуття, тепер було зовсім байдуже. Незабаром по старого прийшов якийсь селянин.

— Не треба його стомлювати і дозволяти багато говорити, — сказав він Жульєнові, і той зрозумів, що це і є небіж.

Це побачення дуже засмутило Жульєна. Він не міг навіть плакати. Все здавалось йому безнадійно похмурим, серце немов заледеніло в його грудях.

Це були найболісніші хвилини з усього, що він пережив після арешту. Він побачив смерть в усій її непривабливості. Всі привиди душевної величі й благородства розвіялись, мов хмара після бурі.

Такий нестерпний стан тривав кілька годин. Від моральної отрути лікуються фізичними заходами й шампанським, але Жульєн вважав би себе жалюгідним боягузом, якби вдався до таких засобів. Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: «Та я з глузду з’їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування».

Проте, хоч би як Жульєн переконував себе, він відчував, що розчулився, виявив малодушність, і тому його так засмутили ці відвідини.

У ньому вже не було нічого суворого й величного, ніяких римських доблестей. Смерть піднеслася в його уяві на більшу височінь і вже не здавалась такою легкою.

«Це буде моїм термометром, — сказав він собі. — Сьогодні ввечері я на десять градусів нижче тієї мужності, з якою треба йти на гільйотину. А вранці я мав ще належну мужність. Зрештою що з того! Аби тільки вона повернулася до мене в потрібну хвилину».

Думка про термометр зацікавила Жульєна і навіть кінець кінцем розвіяла його похмурий настрій.

Наступного дня, коли він прокинувся, йому стало соромно згадувати про вчорашнє. «Мій спокій, моє щастя під загрозою». Він навіть вирішив був звернутись до генерального прокурора з проханням, щоб до нього нікого не пускали. «А Фуке? — подумав він. — Якщо він здумав приїхати в Безансон, як це засмутить його!»

Жульєн не думав про Фуке вже, мабуть, місяців зо два. «Який дурний я був у Страсбурзі, думка моя не сягала вище комірця мого мундира». Тепер він часто згадував Фуке, і ці спогади знов розчулили його. Схвильовано ходив він з кутка в куток. «Ось я вже опустився на двадцять градусів нижче рівня смерті... Якщо так буде далі, краще покінчити з собою. Як радітимуть всі оті абати Маслони і пани Вально, коли я помру, як боягуз».

Приїхав Фуке; цей простодушний, добрий чоловік не тямив себе від горя. Всі його помисли зводились до того, щоб продати все своє майно, підкупити тюремника і врятувати Жульєна.

Він довго розповідав йому про втечу де Лавалетта.

— Ти мені завдаєш прикрості, — сказав Жульєн, — пан де Лавалетт був невинний, а я винен. Ти мимоволі змушуєш мене думати про те, яка між нами різниця... Але невже це правда? Як! Ти готовий продати все своє майно? — здивувався Жульєн, знов стаючи спостережливим і недовірливим.

Зрадівши, що його друг нарешті якось відгукнувся на його пропозицію, Фуке почав довго й докладно підраховувати з точністю до ста франків, скільки він може одержати за кожну свою ділянку.