Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Наступного дня, вже досить пізно, його розбудив тюремник.

— Видно, у вас на душі спокійно, пане Жульєн, — сказав він йому. — Я вже двічі заходив, та не зважився вас будити. Ось вам дві пляшки чудового вина, це посилає вам пан Маслон, наш кюре.

— Невже? Цей шахрай ще тут? — сказав Жульєн.

— Так, пане, — відповів тюремник, притишуючи голос. — Але не розмовляйте так голосно, це може вам пошкодити.

Жульєн розсміявся від щирого серця.

— У моєму становищі, друже мій, тільки ви можете пошкодити мені, якщо перестанете поводитися зі мною лагідно й людяно... Але я добре заплачу вам, — додав Жульєн, урвавши свою мову й переходячи знов на владний тон. На підтвердження своїх слів він кинув тюремникові монету.

Пан Нуару розповів йому в усіх подробицях все, що зумів дізнатися про пані де Реналь, не згадавши тільки про відвідини Елізи.

Це була істота підла й незмірно рабська. У Жульєна майнула думка: «Цей потворний здоровань заробляє, мабуть, не більш як триста-чотириста франків, бо людей у в’язниці в нього не так багато. Я можу йому обіцяти десять тисяч, якщо він згодиться втекти зі мною в Швейцарію... Важко тільки буде переконати його, що я не обдурю його». Але думка про те, як довго доведеться розмовляти з цією мерзенною істотою, викликала в Жульєна огиду, і він покинув думати про це.

А ввечері вже було пізно, опівночі його забрала поштова карета. Він був дуже задоволений своїми супутниками-жандармами. Вранці, коли вони прибули в Безансон, йому люб’язно відвели приміщення на горішньому поверсі готичної вежі. Жульєн упізнав архітектуру початку XIV століття й замилувався її витонченістю й легкістю. Крізь вузький просвіт між двома стінами, над глибоким двором, вдалині відкривався краєвид чарівної краси.

Наступного дня Жульєна допитували, після чого кілька днів не турбували. На душі в нього було спокійно. Справа його здавалась йому дуже простою: «Я хотів убити, і мене треба вбити».

Думка його не спинялась на цьому міркуванні. Суд, неприємність показуватися перед публікою, захист — все це були прикрі дрібниці, нудні церемонії, про які він ще встигне подумати, коли настане час. І самий момент смерті також не затримував на собі його уяви: «Подумаю після суду». Життя зовсім не здавалось йому нудним, він тепер дивився на все іншими очима: у нього вже не було ніякого честолюбства. Про мадемуазель де Ла-Моль він згадував рідко. Він був сповнений каяття, і образ пані де Реналь поставав перед ним, особливо в нічній тиші, яку порушували в цій високій вежі лише крики орлана.

Він дякував небу за те, що поранив її не смертельно. «Дивна річ! — думав він. — Адже мені здавалось, що своїм листом до пана де Ла-Моля вона назавжди зруйнувала щастя, що чекало на мене, аж ось не минуло й двох тижнів після цього листа, і я вже навіть не згадую про те, що мене тоді хвилювало... Дві-три тисячі ліврів ренти, щоб жити спокійно десь у горах, як у Вержі... Я був щасливий тоді... І не розумів свого щастя!»

Бували хвилини, коли він раптом схоплювався: «Якби я поранив пані де Реналь смертельно, я убив би себе... Мені необхідна упевненість у тому, що вона жива, інакше я сам собі стану огидний.

Накласти на себе руки! Ось над чим варто подумати, — казав він собі. — Ці судді — формалісти, вони люто переслідують нещасного підсудного й готові повісити кращого з громадян, аби лише заробити жалюгідний орден... Я б врятувався від їхньої влади, від їхніх образ, висловлених вульгарною французькою мовою, яку місцева газета називатиме красномовством...

Я ще можу прожити тижнів п’ять-шість... Накласти на себе руки! Ні, чорт його бери! — вирішив він через кілька днів. — Адже Наполеон жив...

Зрештою життя мені приємне: тут тихо, спокійно, ніхто мені не набридає», — додав він, сміючись, і почав складати список книг, які мав намір виписати з Парижа.

XXXVII. ВЕЖА

Другова могила.

Стерн

З коридора долинув гучний шум. Час був не той, коли звичайно до нього заходили. Орлан з криком вилетів, двері відчинились, і шановний кюре Шелан, з паличкою, весь трусячись, кинувся йому в обійми.