Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Коли він став ясно бачити у своїй душі, а істина постала перед ним так само чітко, як стовп, котрий підтримував склепіння його в’язниці, він почав думати про каяття.

«А в чому, власне, мені каятись? Мене жорстоко образили, я вбив. Я заслуговую смерті, оце і все. Я вмираю, звівши рахунки з людством. Я не залишаю після себе жодного невиконаного обов’язку, я нічого нікому не винен, у моїй смерті нема нічого ганебного, крім знаряддя, яким я буду вбитий. Цього, правда, більш ніж досить, щоб зганьбити мене в очах вер’єрських буржуа, але, з погляду здорового глузду, чи є щось більш варте зневаги? Я можу звеличити себе в їхніх очах, розкидаючи золоті монети в юрбу, коли йтиму на страту. Тоді пам’ять про мене, зв’язана з думкою про золото, буде для них осяяна його блиском».

Покінчивши з цими міркуваннями, які через хвилину здалися йому незаперечними, він сказав собі: «Мені немає чого більше робити на землі», — і міцно заснув.

О дев’ятій годині вечора його розбудив тюремник, він приніс йому вечерю.

— Що кажуть у Вер’єрі?

— Пане Жульєне, присяга, яку я приніс перед розп’яттям у королівському суді того дня, коли вступив на цю посаду, забороняє мені говорити.

Він мовчав, але не йшов з камери, Жульєна розважало видовище такого очевидного лицемірства. «Хай якнайдовше почекає тих п’ять франків, за які хоче продати мені своє сумління», — подумав Жульєн.

Побачивши, що вечеря закінчується, а його навіть не пробують підкупити, тюремник не витримав і сказав облудним і вкрадливим тоном:

— Моя приязнь до вас, пане, примушує мене говорити, хоч кажуть, що це проти інтересів правосуддя, бо ви можете скористатися з цього для свого захисту... Пан Жульєн, як людина добра, буде радий почути, що пані де Реналь одужує.

— Як? Вона не вмерла? — скрикнув Жульєн, у нестямі схоплюючись з місця.

— То ви нічого не знали? — сказав тюремник з тупим здивуванням, що враз змінилось виразом радісної жадібності. — Пан Жульєн мусить, по справедливості, дати щось хірургові, бо той за законом мусив би мовчати. А я, щоб догодити вам, пішов до нього, і він мені все розповів.

— Отже, рана не смертельна? — зробивши крок до нього, нетерпляче запитав Жульєн. — Ти присягаєш мені головою?

Тюремник, велетень шести футів на зріст, злякався й відступив до дверей. Жульєн зрозумів, що так він нічого не доб’ється. Він сів і кинув золотий панові Нуару.

У міру того як з оповідання тюремника Жульєн переконувався, що рана пані де Реналь не смертельна, він відчув, що сльози ось-ось поллються з його очей.

— Вийдіть, — сказав він різко.

Тюремник пішов. Як тільки двері зачинились, Жульєн скрикнув:

— Боже! Вона жива! — і впав на коліна, вмиваючись гарячими слізьми. В цю неповторну хвилину він був віруючим. Яке йому діло до попівського лицемірства! Хіба воно могло применшити для нього зараз істину і велич образу Божого?

Тільки тепер Жульєн почав каятись у своєму злочині. Через якийсь дивний збіг обставин, що врятував його від розпачу, лише в цю хвилину він вийшов із того стану фізичної роздратованості й напівбожевілля, в якому перебував відтоді, як відправився з Парижа у Вер’єр.

Джерело його сліз було чисте — він не мав сумніву, що буде засуджений.

«Отже, вона житиме! — повторював він. — Вона житиме, вона пробачить, вона любитиме мене...»