Розділ «Частина друга»

– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.

– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!

– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.

– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!

Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.

Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.

Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.

Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.

– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?

– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?

– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.

– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.

Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.

– Чого вам? – коротко запитав він.

– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?

– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.

– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.

– Невже пожалкували про це?

– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія поповнилася. – Тут Заглоба показав на Володийовського. – Цей лицар під’їхав, а йому страх як хотілося з вашою милістю поближче познайомитись.

– Досить! – крикнув, підхопившись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!