Розділ «Частина друга»

Такі пересуди, що їм і кінця не було і в місті, і на виборчому полі, що підкріплювалися звістками про успіхи Хмеля і козацько-татарські роз’їзди, бачені буцімто ледве не на берегах Вісли, вселяли в серця непевність і тривогу, а часом ставали причиною безладдя. Варто було в колі шляхти на кого-небудь упасти підозрі, буцім чоловік цей – переодягнений запорожець, його, не даючи слова сказати у виправдання, миттю рубали на шматки. Доля така могла спіткати і людей, ні в чому не винуватих, – та і взагалі до елекції ставилися без належної серйозності, тим паче що стриманість, за звичаями того часу, не вважалася заслугою. Суд конфедератів, призначений propter securitatem loci,[168] не впорувався з незліченними бешкетниками, що через найменші дрібниці пускали в хід шаблі. Але якщо люди поважні, котрі прагнули добра та спокою, були стурбовані небезпекою, що загрожувала вітчизні, і стривожені розбратом, різаниною та пиятикою, то гуляки, картярі та забіяки почувались у своїй стихії і, вважаючи, що настав їхній час, їхня черга насолодитися життям, усе нестримніше погрузали в розпусті.

Нема чого й казати, що верховодив між ними Заглоба, чому сприяла і гучна лицарська його слава, і схильність – легко здійснювана – до непомірного вживання напоїв, і гострий язик – тут йому не було рівних, і величезна самовпевненість, котру нічим похитнути було неможливо. Часом, одначе, траплялись у нього напади меланхолії – тоді він усамітнювався в шатрі або в кімнатах і не виходив назовні, а якщо й виходив, то темніший темної хмари й шукав нагоди всерйоз затіяти бійку або сварку. Одного разу, саме в такому гуморі, він добряче пошарпав пана Дунчевського із Рави за те лише, що, проходячи повз нього, той зачепився за його шаблю. В такі хвилини Заглоба терпів біля себе тільки Володийовського, котрому плакався, що туга за Скшетуським і «сердегою» заїла його. «Кинули ми з вами її, пане Міхал, – твердив він, – оддали, мов юди, в нечестиві руки – і нічого відмовлятися цим вашим nemine excepto. Що з нею тепер, скажіть, пане Міхал?»

Даремно втлумачував йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз шукали «сердегу», та поки вся рать Хмельницького стоїть між ними, про це не можна й думати. Шляхтич залишався невтішним і тільки дужче впадав у відчай, проклинаючи геть усіх останніми словами.

Та напади туги тривали недовго. Зате потому Заглоба, ніби надолужував утрачене, ще нестримніше віддавався гульбі, проводячи час у шинках у товаристві найзавзятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому вірним супутником був пан Міхал.

Володийовський, відмінний воїн і офіцер, ні на гріш, одначе, не мав тієї серйозності, котру в Скшетуському, приміром, виховали страждання й біди. Обов’язок свій перед Річчю Посполитою він розумів просто: бив, кого наказували, а про інше не замислювався і в політику не вникав; невдачі на полі бою завжди готовий був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що чвари і заколотництво так само для загальної справи згубні, як і воєнні невдачі. Був то, одне слово, гульвіса й вітрогон, який, потрапивши у столичний вир, по вуха в нього занурився і, як реп’ях, причепився до Заглоби, в котрому щодо гульби свого наставника бачив. Їздив із ним по різних шляхетних домах, де Заглоба за чаркою розповідав усякі небилиці, заразом вербуючи прихильників для королевича Карла, пив нарівні з ним, а в разі потреби за нього заступався; обидва як навіжені кружляли по місту і по виборному полю – кутка не лишилося, куди б вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у знатних вельмож і в шинках; скрізь устрявали і в усьому брали участь. У пана Міхала по молодості літ рука свербіла: не терпілося себе показати, а заразом і довести, що українській шляхті немає рівних, а вже княжі жовніри є ліпшими з ліпших. Тому друзі навмисно їздили пригод шукати до ленчицьких, найвідоміших забіяк, але найдужче їх приваблювали поплічники князя Домініка Заславського, до яких обидва жагучу ненависть відчували. Займали тільки найзавзятіших рубак, овіяних тривкою та непорушною славою, заздалегідь винаходячи зачіпки. «Ваше діло затіяти сварку, – говорив був пан Міхал, – а потім уже я встряну». Заглоба, як вельми витончений у фехтувальному мистецтві та поєдинків зі своїм братом шляхтичем аж ніяк не побоюючись, не завжди дозволяв приятелю підміняти себе, особливо в сутичках із заславцями, та якщо під руку потрапляв ленчицький завзятець, обмежувався образливими нападками. Коли ж шляхтич хапався за шаблю й викликав кривдника на поєдинок, як правило, заявляв: «Вельмишановний пане! Совість мені не дозволяє вашу милість на вірну погибель прирікати: не буду я з вами битися, поміряйтеся ліпше з улюбленим моїм учнем і вихованцем – і то, боюся, він вас подужає». Після таких слів уперед вилазив Володийовський зі своїми настобурченими вусами, кирпатим носом та простакуватим виглядом і, хотів того чи не хотів той, що кинув виклик, приступав до справи, а позаяк і дійсно був майстром неперевершеним, після декількох випадів зазвичай укладав противника, не моргнувши й оком. Такі вони собі з Заглобою вигадували забави, що примножували їхню славу серед любителів гострих відчуттів, особливо ж виростала слава Заглоби. «Якщо учень такий, то яким же має бути вчитель!» – говорили. Тільки самого Харлампа Володийовському ніде відшукати не вдавалося; він думав навіть, що того назад у Литву відіслали.

Так минуло близько шести тижнів, протягом яких публічні справи теж не стояли на місці. Уперта боротьба між братами-суперниками, гарячкові старання їх прибічників, хвилювання та пристрасті вляглися, майже не лишивши сліду, й забулися. Всі вже знали, що на престол зійде Ян Казимир, бо королевич Карл поступився братові й добровільно від участі у виборах одмовився. Як не дивно, велику роль тут відіграв голос Хмельницького: всі мали надію, що гетьман визнає владу короля, особливо якщо того буде обрано згідно з його бажанням. І сподівання ці значною мірою виправдалися. Зате для Вишневецького, котрий, як у давні часи Катон, не втомлювався твердити, що запорізький Карфаген мусить бути зруйнований, такий перебіг подій був новим ударом. Тепер реальністю стали переговори. Князь, щоправда, розумів, що вони або зразу зайдуть у тупик, або невдовзі їх буде зірвано з огляду на обставини, і в майбутньому передбачав війну, проте йому не давала спокою думка про її наслідок. Після переговорів утверджений у правах Хмельницький зробиться ще сильнішим, а Річ Посполита – слабкішою. І хто поведе військо проти такого уславленого вождя, яким був Хмельницький? Як тут не очікувати нових невдач, нових розгромів, що остаточно виснажить сили батьківщини? Князь аж ніяк не тішив себе надією, він знав, що йому, найзавзятішому прихильнику Карла, булави не довірять. Щоправда, Казимир, благородна душа, обіцяв братові не робити різниці між його прибічниками та своїми, але він підтримував політику канцлера, а це означало, що булава дістанеться не князю – комусь іншому, і лихо Речі Посполитій, якщо новий вождь не буде удатнішим за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою мучив душу Яреми – його мучив і страх за майбутнє вітчизни, і гірке почуття людини, яка усвідомлює, що заслуги її не буде поціновано справедливо й інші, обійшовши його, голову підведуть. А він би не був Яремою Вишневецьким, коли б не був гордим. Він відчував у собі сили прийняти булаву, відчував, що її заслужив, – тому й страждав невимовно.

Серед офіцерів навіть промайнула чутка, буцім князь збирається, не очікуючи закінчення виборів, покинути Варшаву – одначе це не було правдою. Князь не тільки не поїхав, але навіть відвідав королевича Казимира в Непоренті, котрим прийнятий вельми люб’язно був, після чого повернувся до міста, де військові справи його ще на деякий час затримали. Потрібно було вишукати кошти для збільшення війська, чого князь рішуче добивався. Крім того, на гроші Карла формувалися нові полки драгунської піхоти. Деякі вже було відправлено на Русь, інші належало ще привести до ладу. З цією метою князь в усі кінці розсилав тямущих у військовій справі офіцерів, аби полки належним чином підготувати. Так було відіслано із столиці Вершулла й Кушеля; нарешті й Володийовському настала черга їхати.

Одного разу його було покликано до князя, від котрого він отримав таке розпорядження:

– Поїдете, пане, через Бабиці та Липків у Заборів, там чекають коні, призначені для полку; оглянете їх, вибракуєте і розрахуєтесь із паном Тшасковським, а потому приведете сюди жовнірам. Гроші під мою розписку отримаєте у скарбника у Варшаві.

Володийовський із запалом узявся за діло, отримав гроші, й того ж дня вони з Заглобою вирушили до Заборова вдесятьох і з повозом, на якому були гроші. Їхали повільно, позаяк усе довкілля під Варшавою було заповнене шляхтою, челяддю, кіньми й возами; в селах на всьому шляху аж до Бабиць жодна хата не лишилася вільною від постояльців. Серед такої великої кількості людей різної вдачі простіше простого було вскочити в яку-небудь халепу. Так воно й сталось із двома нашими друзями, незважаючи на всі їх старання та скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою десятка півтора шляхтичів, які, сідаючи на коней, збиралися їхати своєю дорогою, як раптом один із вершників подивився на Володийовського і без єдиного слова рушив до нього риссю.

– Попався, брате! – заволав він. – Хоч як ховався, а я тебе відшукав усе-таки!.. Тепер не втечеш! Гей, шановні панове, – крикнув він своїм супутникам, – зачекайте! Мушу цьому офіцерику декілька слів сказати, а вас попрошу бути присутніми при нашій розмові.

Володийовський задоволено посміхнувся, бо впізнав у крикунові Харлампа.

– Бачить Бог, не ховався я, – сказав він, – і сам тебе шукав, аби запитати, чи тримаєш ти ще на мене злопам’ятство, та Господь зустрітися не дав.

– Пане Міхал, – прошепотів Заглоба, – не забувайте: по службі їдете!

– Пам’ятаю! – буркнув Володийовський.

– Ставай! – волав Харламп. – Шановні панове! Я пообіцяв цьому шмаркачеві, молокососові цьому, вуха відрізати – і відріжу, не бути мені Харлампом, одріжу обидва! Прошу вас бути свідками, а ти, парубче, ставай-но!

– Не можу, клянуся Богом, зараз не можу! – відповів Володийовський. – Дай хоч декілька днів відстрочки!

– Як це не можеш? Злякався! Якщо ти мені негайно не даси згоди, я тобі завдам чосу – своїх не впізнаєш. Ах ти, печериця! Ах ти гадина потайна! У чужі справи втручатись удатний, паскудити мастак і на язик гострий, а як відповідати – в кущі зразу!

Тут втрутився Заглоба.